Свящ. Андрій Горобець
Вживані стосовно визнаних Церквою священних книг Нового Заповіту терміни “достовірність” та “канонічність” можна назвати взаємозамінниками, оскільки підставою для включення до складу канону тої чи іншої книги є достовірність викладеної в ній інформації.
Спочатку каноном (canon / грець. / – правило, мірило) називали тростину, яку використовували під час будівництва в якості мірила. Згодом, в апостольський вік, цьому терміну надали іншого змісту. “Всі ті, хто піде за цим правилом, – мир та милість на них, і на Ізраїля Божого!” (Гал. 6.16.), – говорить св. ап. Павло, розуміючи під правилом зразок християнського життя. Потім цей термін означав зібрання Священних книг, які містять в собі правило віри і життя. Оріген (254 р.) у своєму “Вступі до Пісні Пісень” використовує термін “канонічні Писання”. З IV ст. словом “канон” Церква вже постійно називає каталог богонатхненних апостольських творів. Декого може спокусити той факт, що остаточно новозаповітній канон був складений в IV ст., та суперечки щодо достовірності священних книг, якими до того часу була охоплена Церква. Слід зауважити, що в перші століття Християнства дійсно було відомо близько 50-ти Євангелій, які претендували на канонічність, однак, авторитетними здавна визнавались лише відомі нам чотири. Стосовно інших церковні письменники використовували термін “апокриф” (грець. – сокровенний, таємничий). До того так називали книги, які містять якісь таємниці, наприклад, книга “Апокаліпсис”. У євреїв було подібне за значенням слово “гануз” (приховувати), яким позначалися заборонені для богослужбового вжитку книги. Апокрифами свої твори також називали гностики та інші єретики, які стверджували, що володіють недосяжним для більшості людей істинним апостольським вченням. Тому цим терміном пізніше почали позначати єретичні, невизнані Церквою книги. Різного роду єретики, намагаючись спотворити новозаповітні тексти або прилучити до них апокрифи, таким чином, спонукали Христову Церкву провадити науково-дослідницьку працю, спрямовану на визначення достовірності того чи іншого твору. Критерієм тут слугувало історичне підтвердження апостольського авторства книги та узгодження викладеної в ній інформації з вченням Церкви. Цими принципами християни користувались від самих початків. Про їх вірність свідчить той факт, що жодного разу Церква не викреслювала з канону вже визнані нею книги, зокрема, Євангелій чи навпаки. Апостоли писали до осіб, які їх дуже добре знали і могли б відрізнити оригінал від підробки. Свої послання вони передавали лише через довірених, відомих в Церкві осіб (Ефес. 6.21-22).