Адже,  автор  передбачав, що читачі будуть знайомими з єврейською лексикою, звичаями й згаданою в творі місцевістю. Перш за все, св. ап. Матфію необхідно було довести євреям, що Ісус Христос є тим істинним Месією, пришестя якого вони чекали протягом тисячоліть. У зв’язку з цим, він часто посилається на Старий Заповіт, зокрема наводить родовід Спасителя (Мф. 1.1-17). Св. ап. Марк заповзявся переконати нещодавно навернених язичників у божественності та безмежній владі Ісуса Христа. Тому значна частина Євангелії сповнена розповідями про чудеса. Певне, такі неординарні факти найбільше справляли враження на язичників, оскільки саме достовірність здійснених Ісусом воскресінь та  зцілень була одним із вагомих аргументів   християнських   апологетів.   Зокрема,   св.   Кадрат Афінський († 130 р.) в посланні до імп. Адріана писав: “Справи нашого Спасителя завжди були відомі, оскільки вони дійсно були. Зцілені й воскрешені Ним з мертвих існували не лише під час зцілення чи воскрешення, але й після того. Вони ще довгий час жили на землі, навіть, після Його відходу. Дехто з них дожив і до нашого часу”25. Апологія виявилась настільки дієвою, що імператор наказав нікого без доказу провини не засуджувати. Євангелист Лука також звертався до язичників. Але, оскільки адресат (Теофіл) (Лк.1.3) був високоосвідченою людиною, характер писання Євангелія дещо інший. Автор, по можливості, намагався передати все почуте ним від очевидців (Лк. 1.2-3), уникаючи лексичних виразів, які б могли бути не вірно витлумачені (порівн. Мф.5.47 та Лк.6.33; Мф.10.5 та Лк.9.3.). Св.ап. Лука з метою доведення переваги християнської моралі над язичницькою найбільше від усіх євангелистів вдається до притч Ісуса Христа. Окрім того, богослови26 вважають, що він був ознайомлений з іншими євангеліями й, можливо тому, не повторює згадані в них притчі. Євангелист Іван, як вже мовилось, писав своє Євангеліє як доповнення до вже існуючих, однак його своєрідність пояснюється ще й прагненням довести читачам, “що Ісус Христос, Божий Син, і щоб віруючи, життя мали в Ім’я Його!” (Ін. 20.31). Воно було відповіддю на розповсюдження в Малій Азії гностичних єресей Керинфа, евіонитів та николаїтів, які заперечували божественність Спасителя. Адже, св. ап. Іван Богослов зобов’язався переконати цих самозакоханих містиків у тому, що будь-яке їхнє філософствування є “людським мудруванням” (1 Кор. 1-2), яке немає нічого спільного з глибиною Божої мудрості.

_________________
25 Архієп.  Філарет “Историческое учение об отцах Церкви”, Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1996 г., т.I, с.45
26 “Новый Завет”, изд-во “Жизнь с Богом”, Брюссель, с.419