ДО ЧИТАЧА

Покаяння називають другим хрещенням: якщо Хрещення рятує нас від влади первородного гріха, то покаяння обмиває від скверни наших власних гріхів, зроблених уже після Хрещення. Однак для того, щоб покаятися й одержати відпущення гріхів, необхідно побачити свій гріх. А це не так просто. Заважає цьому самолюбство, саможаління, самовиправдання. Поганий вчинок, у якому нас викриває совість, ми схильні вважати «випадковістю», винити в ньому обставини або ближніх. Тим часом, усякий гріх ділом, словом чи думкою є наслідком пристрасті, що живе в нас - свого роду духовної хвороби.

Якщо нам важко усвідомити свій гріх, то ще важче побачити пристрасть, що вкоренилася в нас. Так, можна жити, не підозрюючи в собі пристрасті гордині, поки хтось не зачепить нас. Тоді пристрасть відкриється через гріх: побажання зла кривдникові, різке образливе слово й навіть помста.

Боротьба з пристрастями - головне заняття християнських подвижників, насамперед монахів. Але й на кожного християнина, що прагне спасіння, чекає ця боротьба, хоча й у різній мірі, тому що кожному стану душі людської властива як своя міра чеснот, так і своя міра боротьби проти зла, що перешкоджає чеснотам затвердитися в душі.

Тому, узявши на себе обов'язок видання цієї невеликої книжки на допомогу в покаянні, ми сподіваємося, що вона допоможе читачеві розібратися в собі, побачити свої гріхи, розпізнати гріховні хвороби своєї душі й покаянням знайти рятівний шлях у Царство Небесне.

на початок


ПРО ГРІХОВНІ НЕДУГИ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ

Злочином першої людини гріх увійшов у світ (Рим. 5,12), і рід людський наповнився всяким беззаконням. Не возвістять вуста справ людських! Неможливо обчислити всю незліченну безліч гріховних справ, відомих між людьми!

Гріх - це злочин проти волі Божої, проти праведного й вічного Божого закону, образа вічної  й нескінченної Божої правди (свт. Тихон Задонський). Християнин не може любити гріх, що ображає Господа його й Спасителя, не може не бажати виконувати Його заповіді, але яке ж очевидне для нас безсилля нашого благого прагнення бути вірними Христу!

Причина наших постійних гріхопадінь - гріховні хвороби нашої душі.

Первозданна людина в гріхопадінні відкинула й потоптала волю Божу, обравши замість неї свою волю, захотіла бути істотою самодостатньою, незалежною від Бога, нічим не обмеженою у нескінченних своїх запитах. Такий стан душі людини св. Отці називають «самістю», або «самолюбством», і він характерний для всіх людей, як спадкоємців падіння прабатьків.

Внаслідок гріхопадіння людина відійшла від Бога, втратила Божественне спілкування й підпала під владу диявола. У душі людини, що відійшла від Бога, диявол посіяв гріховні помисли й утвердив закон гріха (свт. Афанасій Великий). За святоотцівським вченням, «лукаві помисли», або пристрасті, що виростають із первородного гріха, і є джерелом незліченної безлічі гріховних справ людських.

Жагучим розташуванням душа, споконвічно створена за подобою Божою й призначена для спілкування з Богом, відчужується від Нього і внаслідок цього втрачає життя вічне, істинне. «Лукаві помисли» зваблюють людину оманною насолодою і вводять у рабство гріхові. Служачи пристрастям, звичайно людина зовсім не відчуває цього рабства. І лише вступивши в боротьбу із гріховним злом, починає відчувати велике страждання від рабства «закону гріховному» (Рим. 7,23).

А святі, що досягли високих щаблів моральної досконалості, один «напад» пристрасті переживали як мучеництво.

Якщо пристрасті - це хвороби людської душі, то природно властиві їй чесноти - властивості душі, протилежні пристрастям і складають в сукупності досконалість і богоподібність людини. Чеснота - це не «добра справа», не вчинок сам по собі, як і пристрасті відмінні від гріховних діл. «Чеснотою називається той сердечний настрій, коли зроблене воістину богоугодне» (прп. Марк Подвижник) - тому що не всяке добро людське догідне Богові, а лише те, що твориться в чистоті серця.

Мета життя кожного християнина - спасіння, тобто відновлення зруйнованого гріхом спілкування з Богом. Досягти цієї мети можуть тільки ті, «хто наближається до Бога святістю життя й чеснотою» (св. Юстин Мученик). Але «перепоною для таємних чеснот душі» є пристрасті, і тому для спасіння зовсім необхідно насамперед очиститися від пристрастей, відчинити ці «двері, закриті перед обличчям чистоти» (прп. Ісаак Сірин).

Але чи можливо це? Святе Писання і твори Святих Отців згідно стверджують, що людськими зусиллями це неможливо. Але для того й прийшов на землю Спаситель, щоб відновити душу людини «до первісного її стану», позбавити від стану гріха. І заповіді дані Господом як ліки, щоб очищувати душу від пристрастей і гріхопадінь (прп. Ісаак Сірин).

Якщо старозавітний Закон мав на меті охоронити людину від гріховних діл, то заповіді Євангельські лікують недуги людського єства. Після святого Таїнства Хрещення християни дотриманням заповідей можуть очиститися не тільки від гріхів, як гріховних справ, але й від пристрастей, від злих навичок своїх і зростити чесноти. Але досягається це внутрішньою боротьбою й благочестивими подвигами, і не самотужки, а сприянням благодаті Божої.

Пристрасті не легко покоряються заповідям, повстають проти них. Пристрасть засліплює людину, і вона не бачить своєї хвороби. Виконати заповіді - значить зцілитися від пристрастей; але виконати їх не може людина, що одержима страстями... Тому чистота від пристрастей, як і всяка чеснота, не може з'явитися в людині, якщо вона не бореться - притім «до крові... проти гріха» (Євр. 12,4). Про те ж, наскільки ця боротьба важка і неможлива без Божої допомоги, свідчать життя численних християнських подвижників.

Святі отці-подвижники не тільки могли розпізнавати пристрасті, але й знали ліки проти кожної з них. Розроблене до тонкості вчення про пристрасті й боротьбу з ними можна знайти у творах Євагрія, прпп. Іоана Кассіана Римлянина, Ніла Сінайського, Єфрема Сірина, Іоанна Ліствичника, Григорія Палами й інших отців-аскетів. Але ця «лікарська наука душ» - любомудріє - настільки важка, що навчитися їй неможливо без досвідченого наставника, що довгостроковим досвідом придбав навичку до неї (свт. Григорій Ніський). Тому свт. Ігнатій Брянчанінов радить недосвідченим у духовному житті людям не входити в докладний і тонкий розгляд своїх гріхів і гріховних якостей. «Зберіть їх усіх в одну посудину покаяння і вкиньте у безодню милосердя Божого. Це тільки буде ввергати в зневіру, здивування, зніяковілість. Бог знає наші гріхи, і якщо ми будемо постійно прибігати до Нього в покаянні, то Він поступово зцілить саму гріховність нашу, тобто гріховні навички, якості серця» (з листа).

Важливо, знаючи свої незліченні гріхи й падіння, досягти свідомості загального хворобливого стану нашої душі, гріховності її, ураженості гріхом й у щирому сердечному покаянні вдатися до єдиного Лікаря, Який може зцілити нас від наших не зцілених ніякими земними засобами недуг (Посилання на твори святих отців узяті із книги С. М. Зорина «Аскетизм за православно-християнським вченням»).

на початок


БЕСІДА ПРО ГРІХИ Й ПОКАЯННЯ

Складена за книгою митрополита Антонія (Храповицького) «Сповідь»

Гріхами, звичайно, називають не тільки гріховні справи, тобто дії, учинки, слова, думки, почуття, противні заповідям Божим, християнському моральному закону, але часто й причини гріховних справ - пристрасті й гріховні навички людської душі, як і противні задуму Божому про людину, які псують досконалість людської природи, створеної за подобою Божою.

Про наші гріхи нагадують нам щоденні домашні молитви: молитва вечірня Святому Духу, повсякденне сповідання гріхів наприкінці вечірніх молитов і інші.

У більшості посібників для тих, що готуються до Таїнства Сповіді гріхи розподіляються за десятьма заповідями Закону Божого й заповідями Євангельськими.

(Приклад сповіді, побудованої за таким принципом, міститься, наприклад, у книзі «Досвід побудови сповіді» архімандрита Іоанна Крестьянкіна (вид. Псково-Печерського монастиря, 1992). Це посібник особливо цінний тим, що являє собою живе слово пастиря до наших сучасників-християн. У ньому можна знайти гріхи, характерні для нашого часу.)

Слід зазначити, що євангельське розуміння заповідей Закону Божого, даного через пророка Мойсея древньому народу ізраїльському, набагато ширше й глибше, ніж старозавітне. Гріхом уважається порушення заповіді не тільки справою, але й думкою, і бажанням. Втім, остання, десята заповідь, наче готуючи старозавітних людей до досконалого розуміння Закону, говорить: «не пожадай».

У додатку до цієї книги ми поміщаємо досить повне й докладне перерахування гріхів в «Загальній сповіді».

на початок


Гріхи проти Бога, ближніх і власної  душі

Всю безліч людських гріхів можна умовно розділити на гріхи проти Бога, проти ближніх і проти власної душі. Тут укажемо лише на деякі гріхи, тому що не тільки описати, але й просто перелічити всю їх безліч не входить у завдання цієї книги, та й це неможливо.

Гріхи проти Бога

Сучасні люди здебільшого забули про Бога, забули або зовсім не знали дороги в храм Божий, про молитву в найкращому разі лише чули. Але якщо ми люди віруючі, то чи не приховували своєї віри заради фальшивого сорому й страху перед людьми? Якщо так, то чи не про нас Господь сказав: «Хто посоромиться Мене й Моїх слів у роді цім перелюбнім і грішнім, того посоромиться й Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого зі святими Ангелами» (Мк. 8, 38)?

Один із найтяжчих гріхів - свідома хула на Бога й на віру, й ремство на Бога. За останній гріх піддані своїй недузі біснуваті й значне число божевільних.

Блюзнірство. Цей гріх ми робимо, коли озиваємося глумливо про різні вірування Церкви і її священні звичаї, у яких нічого не розуміємо; також коли не заступаємося за віру, чуючи свідомо помилкові й безсовісні докори проти неї.

Неправдива клятва; постійне й неблагоговійне божіння. В останньому проявляється відсутність у людини страху Божого й зневага до величі Божої.

Ми согрішаємо проти Бога й тим, що не виконуємо своїх обітниць виправитися, або благочестивих обітниць почати який-небудь подвиг, або зробити справу доброчинності. За це часто Господь посилає грішній душі почуття важкої зневіри, або як би безпричинного гніву, туги або страху - щоб вона, згадавши про невиконану обітницю, принесла покаяння й виправила свій гріх.

Тим, що не відвідуємо церковні богослужіння. Християни повинні відвідувати богослужіння Святої Церкви, принаймні, у недільні й святкові дні, і якщо ми не робимо цього, то согрішаємо перед Богом. Нерозсудливо заспокоювати себе думкою, що більшість людей і зовсім не відвідують церкву. За правилами св. Апостолів, хто був відсутній у церкві три тижні підряд, зовсім відлучався від церковного спілкування.

Тим, що не молимося щодня вдома. Не говорячи вже про те, що це наш обов'язок, ми повинні виконувати цей обов'язок християнина, сина Церкви, якщо не хочемо бути лише ігрищем 10 пристрастей: або розпусти, або пияцтва, або збагачення, або зневіри, - тому що тільки з постійною боротьбою проти себе й через благодать, що подається тим, що моляться, може людина виправляти своє життя. А якщо вона не молиться й до Церкви не вдається, то її гріховні пороки залишаться при ній, якими б гарними слова про спасіння й очищення від пристрастей вона не говорила.

Ми дуже согрішаємо перед Богом, коли захоплюємося різними містичними й окультними вченнями, виявляємо цікавість до інославних і язичеських сект, які особливо в цей час надзвичайно помножилися. Погрішаємо й співчуваючи вірі в переселення душ, що прийшла від древніх язичників-індусів, теософії, астрології.

Також марновірством. Не говорячи вже про безліч марновірств, що дісталися нам у спадщину від наших предків-язичників, ми часто захоплюємося безглуздими марновірствами сучасного суспільства: все новими й новими вимислами й фантастичними теоріями, прийнятими лише на вимогу моди.

Гріх перед Богом є й недбальство про душу свою. Забуваючи Бога, ми разом з Ним забуваємо і свою душу й не слухаємо її. Слухати ж душу свою неможливо інакше, як розкриваючи її перед Богом, молячись Йому, благоговіючи перед Ним.

Гріхи проти ближніх

Через забуття Бога й недбальство про свою душу ми часто завдаємо душевної шкоди нашим ближнім.

Особливо тяжким гріхом є груба зневага батьків, образи, які постійно приносимо їм.

Господь прорік Мойсею: «Хто злословить батька свого чи свою матір, того повинно віддати смерті» (Вих. 21,17). І цей смертний вирок тим, що злословлять своїх батьків підтверджує Спаситель, саме як заповідь Божу (Мт. 15,4; Мк., 7,10). Подібна до цього гріха зухвалість учнів відносно вчителів.

Образи, які наносимо ближнім. Під образою треба розуміти не тільки те, що сердить людину, але ще більше те, що наносить їй шкоду, і найбільше шкоду його душі.

Ми заподіюємо образи ближнім, коли радимо їм що-небудь дурне, хибне; коли осміюємо їхні добрі якості: цнотливість або соромливість, слухняність батькам, сумлінність на службі або в навчанні. Поступаючи так, ми робимо себе ще більшими грішниками перед Богом, ніж злодії й грабіжники. Але ще більш злочинні ті, які спокушають безневинного на гріх, уживаючи для цього зусилля, іноді тривалі.

Коли всіваємо у серця ближніх сумніви у вірі, осміюємо їхнє благочестя, віднаджуємо від молитви й храму, сіємо розбрати між братами, чоловіками, товаришами по службі тощо. Всі ті, хто поступає подібним чином суть помічники й слуги диявола, що одержує над ними сильну владу, тому що вони самі віддали себе в слухняність його волі.

Також наклеп на ближніх в бесідах з людьми й у пресі, а також осуд без упевненості в тому, що ближні дійсно винні.

Гріх проти ближнього - ненависть, зловтіха замість жалю. Цей гріх подібний до людиновбивства (1 Ів. 3,15).

Злопам'ятство, навіть якщо воно й не виражається в мстивості. Воно ні в що ставить наші молитви, за словом Господа (Мк. 11, 24-26), і показує, що серце наше сповнене всякого самолюбства й самовиправдання.

Гріхом проти ближніх є й неслухняність - у родині, у школі або на службі. З неслухняності почався гріх у всесвіті; за неслухняністю іде безліч нового зла: лінощі, обман, зухвалість проти батьків або начальників, шукання почуттєвих насолод, злодійство, відкидання страху Божого, грабежі й убивства, відкидання самої віри.

Злі почуття неслухняності, а особливо злопам'ятства й зловтіхи виростають у тій душі, що любить осуджувати. Разом зі звичкою без потреби засуджувати людей у нас розвивається тішення недоліками ближніх, а потім небажання визнати в них щось добре, а звідси вже близько й до зловтіхи, і до злопам'ятства.

Гріхи проти власної душі

Ми виявляємося й невартими господарями своєї власної душі, яку нам дав Бог, щоб зробити її спосібною для служіння Йому й ближнім. Душа, що скорилася Богові, завжди незадоволена собою й картається, крім прямих порушень заповідей Божих, за нестаранне виконання їх.

Гріх лінощів. Ми намагаємося йти в ту церкву, де раніше закінчиться служба, скорочуємо молитви, лінуємося відвідувати хворих або в'язнів, за заповіддю Божою, не піклуємося про благотворність, милість і служіння ближнім - словом, лінуємося «працювати для Господа» (Діян. 20,19) самовіддано, безкорисливо. Любимо займатися марнослів'ям, коли час працювати, любимо відвідувати місця, де немає нічого ні корисного, ні втішного для душі, щоб тільки вбити час, замість того, щоб з користю провести його.

Від марнослів'я утвориться звичка брехати, не піклуватися про правду, а говорити те, що приємно для слуху. І це зовсім не маловажна справа: всі кепські справи на світі приправляються неправдою й наклепом. Недарма сатана називається „батьком неправди".

Від звички брехати народжуються лестощі. У суспільстві людей стало звичайним це знаряддя всіляких земних надбань.

Протилежний лестощам гріх - звичка лаятися, що настільки поширена тепер, особливо серед молоді. Від лайливих слів грубіє душа й ображаються співрозмовники. Особливо Господь гнівається на тих, які називають ближніх іменами нечистої сили. Не стане говорити таких слів християнин, який дорожить своїм порятунком.

Гріх нетерпіння. У ньому має причину добра половина наших сварок і прикростей у родині, на службі, у суспільстві, які відбуваються через те, що ми не постаралися стримати на кілька хвилин почуття роздратування на чиюсь необережність, або несправність, або на заподіяну нам образу. Подвиг терпіння необхідний і для дотримання постів, за порушення яких християнин відлучається соборами на два роки від святого причастя; дотримання ж їх є кращий спосіб приборкувати пристрасті, набути чесноти й здобувати налаштування до молитви й духовного читання.

Згідно святоотцівського вчення, усякий гріх позбавляє людину благодаті Божої, робить її далекою від Бога, і - як наслідок цього відчуження - позбавляє життя духовного. Зцілитися ж від гріховної смерті можна тільки принісши щире покаяння.

Покаяння - це не просте каяття в окремих гріховних учинках, але відкидання свого колишнього гріховного життя, побудованого на засадах самолюбства і обрання життя «по Богу», з волі Божої, у виконанні заповідей Божих. Правдиве християнське життя починається з покаяння і все повинно бути перейняте покаянним настроєм. Ніякі ліки проти гріховних недуг недійові й марні, якщо вони не розчинені покаянням. Для кожної людини, що шукає спасіння, знайти цей великотрудний і хворобливий шлях є єдиним на потребу.

«Шлях покаяння... освячений вченням Святого Духа, що сіяє зі Священного Писання й писань отцівських..., - пише святитель Ігнатій Брянчанінов. - На шляху покаяння ви не знайдете вдоволення собою. Дивлячись у себе, ви не знайдете нічого, що б лестило вашій зарозумілості. Вас будуть утішати ваш плач і ваші сльози, розрадою вашою буде легкість і воля совісті. Такий жереб і доля відділена Богом для тих, кого Він обрав у духовне, щире служіння Собі» (з листа).

Але існують гріховні хвороби душі, пов'язані з помилковими поглядами на благочестя й на життя взагалі, які перешкоджають покаянню й тим ставлять людину, власне кажучи, поза Церквою, поза суспільством тих, що спасаються. Це суть наступні.

Невір’я й маловір’я. Невір'я - це свідоме завзяте відкидання істин віри. Варто відрізняти дійсне невір'я й сумнів від мнимого й вигаданого, котре часто буває надуманим. Гріхом невір'я або маловір'я є також сумнів у Святих Таїнствах.

Самообдурення й принадність. Це мнима близькість до Бога й взагалі до чого-небудь Божественного й надприродного.

Самообдуренню піддаються іноді ревні до зовнішніх подвигів християни. Перевершуючи своїх знайомих подвигами посту й молитви, вони вже вважають себе споглядачами Божественних видінь або, принаймні, благодатних сновидінь; у всіх випадках свого життя вони вбачають особливі, навмисні вказівки Божі або Ангела-хоронителя, а потім уже уявляють себе особливими обранцями Божими й нерідко намагаються пророкувати майбутнє. Святі отці ні проти чого не озброюються так гаряче, як саме проти цієї недуги - духовної самоомани. Ця згубна недуга особливо поширилася в наш час, починаючи з кінця минулого століття: іоаніти, чуриковці і їм подібні послідовники новоявлених «пророків» і «христів».

Тривале приховання гріха. Такий тяжкий стан душі людини пов'язаний зі страхом свідомості в гріху й буває найчастіше наслідком гріхів або дуже ганебних і брудних (протиприродних, по сьомій заповіді, як кровозмішення, скотолозтва, діторозтління) або злочинних: убивство, дітовбивство, злодійство, грабіж, спроба отруєння, злісний наклеп з ревнощів або заздрості, вселяння ненависті до близьких, напучування ближніх проти Церкви й віри і т.д. Внаслідок фальшивого сорому або страху людина, що вчинила гріх, часом мучиться все життя, вважаючи себе загиблою для спасіння. І може дійсно погубити свою душу, якщо, наприклад, раптова смерть позбавить її можливості покаятися. Ця гріховна недуга спричиняє й інше, не менше, зло - неправду на сповіді.

Розпач. Часто це почуття гнітить людину після гріхів непоправних, наприклад: дітовбивства чи знищення плоду, заподіяння кому-небудь непоправної шкоди, нещастя; іноді ж через власні прикрості - смерть дітей, яку зрозуміли як покарання Боже за колишні гріхи, заплутані обставини і т.п. Розпач завжди має в собі приховану отруту гордині або самолюбства, як би початок якогось ремства й докору промислу Божому, озлоблене почуття на Бога або на людей.

Безтурботність і закамяніле нечуття. Це зло, протилежне до розпачу. Воно проявляється, наприклад, у тому, що люди роблять тяжкі гріхи - як блуд, заподіяння образ дружині й батькам, обман, повне віддалення свого життя від храму Божого, - і зізнаються в цьому, але з легким серцем, не усвідомлюють важкості цих гріхів і не думають почати боротьбу з ними.

Самовиправдання й обвинувачення інших. Дух самовиправдання є одним із найголовніших ворогів нашого спасіння. Спасаємося ми чи далекі від спасіння, визначається не числом наших гріхів, а здатністю визнавати себе винними і грішними, ступенем каяття у наших гріхах. Також й образами, нанесеними нам ближніми, несправедливістю щодо нас, ми аж ніяк не виправдаємося перед Богом, а відповідаємо лише за власні провини й пристрасті, якими согрішили.

Протилежна самовиправданню готовність у всьому винити себе, а не інших - це велика чеснота, яка не тільки в очах Божих підносить людину, але й приваблює до неї серця людей.

на початок


Пристрасті, їхні гріховні діла  й деякі ліки проти них

Покаяння полягає не тільки в сповіданні гріховних діл, але найбільше в бажанні й прагненні звільнитися від гріховних станів, що приваблюють нас, тобто пристрастей. Важливо бачити й сповідати свої гріхи ділом, словом, думкою. Але для зцілення душі від гріховних недуг обмежуватися покаянням в окремих гріховних учинках далеко не достатньо. Вести боротьбу тільки із гріхами, що виявляються у вчинках, так само безуспішно, як зрізувати бур'янисту траву, що з'являється на городі, замість того щоб виривати її з коренем і викидати.

Вчення про лікування душі поділяється древніми отцями звичайно відносно головних пристрастей, найменування й число яких у більшості вчителів подвижництва те саме. У святих отців вони розташовуються в певному порядку, який зовсім не випадковий, тому що між пристрастями існує внутрішній зв'язок. «Злі пристрасті й нечестя не тільки вводяться одна через іншу, але й подібні одна до інших», - учить свт. Григорій Палама. Головні пристрасті суть наступні: обжерливість, любодіяння, сріблолюбство, гнів, сум, зневіра, марнославство й гордість. Ця схема не вичерпує всіх існуючих у грішному світі пристрастей. Але до перерахованих головних вад може бути зведений кожен жагучий порух людської душі. Прп. Іоан Кассіан представляє навіть своєрідну «родовідну таблицю» всіх інших «найбільш знаменитих» вад (див.: Бесіди єгипетських подвижників. Бесіда 5. §16).

У цій книзі ми поміщаємо опис восьми головних пристрастей і протилежних до них чеснот у їхніх проявах (справах), складений святителем Ігнатієм (Брянчаніновим) на підставі святоотцівського вчення.

Батьки-подвижники дають і поради щодо лікування пристрастей - і загальні, і для кожної пристрасті окремо. Перше загальне лікування для всякої пристрасті полягає в тому, щоб, визнавши її гріховність і смертельність, усвідомити себе самого причетним до цієї пристрасті, духовно хворим і таким, що потребує зцілення. Другим ліком повинен бути «праведний гнів» на саму пристрасть. Для того Творець і вклав у нас здатність гніватися, щоб направляти це почуття на гріхи свої, на пристрасті й на диявола, а аж ніяк не на наших ближніх, ні на ворогів, ні на тих, що ненавидять нас... Цими засобами пристрасть буває ослаблена, але не вбита зовсім. Боротьба із пристрастю не може бути легкою й короткою. І головний засіб у цій боротьбі - молитва до Господа про допомогу в нашій битві й про зцілення. Потім потрібно боротися і з самими проявами пристрасті, утримуватися від проявів її: гріховних думок, слів, учинків і діл. Ведучи боротьбу проти пристрасті, проти гріховного розташування, потрібно неодмінно піклуватися й про насадження в душі чесноти, протилежної цій пристрасті.

Розмаїтість всіх можливих гріховних станів і проявів людської душі нескінченна, тому нижче зупинимося лише на головних й найпоширеніших, а говорячи про лікування їх, аж ніяк не маємо мети вичерпати всі засоби, а вкажемо лише на головні, тому що нескінченне також розмаїття людських характерів, положень і настроїв. У кожному конкретному випадку потрібно діяти за порадою духівника, який знає й наші зовнішні обставини, і внутрішнє влаштування душі.

на початок


Гнів

Гнівну пристрасть у нас викривають наші часті сварки з домашніми й тими, з ким нам доводиться постійно стикатися в повсякденному житті. Нас, звичайно, сердить невиконання наших розпоряджень, усяке недостатньо ввічливе слово або ставлення до нас.

Більшою частиною гнів не є самостійною пристрастю в людському серці - у ньому виражається незадоволеність іншої пристрасті або навіть випадкових побажань. Часто гнівом викриваються інші пристрасті, що живуть у людині. У марнолюбних і грошолюбів гнів виражається в заздрості, у розпусних - у ревнощах, у відданих обжерливості - у причепливості, і т.д.

Пристрасть гніву, що довго володіє людиною, якщо вона не приносить про це слізне покаяння, часто перетворюється в ненависть - найбільш огидний в очах Божих гріх, тому що той, хто ненавидить брата свого є людиновбивця (1 Ів. 3,15).

Протилежна до гніву чеснота - безгнів'я й пов'язана з ним лагідність. Велике надбання - безгнів'я: безліч друзів придбаєш собі цим даром - і на небі, і на землі... Найбільш дієвий, хоча й гіркий при першому прийомі, лік проти гніву й дратівливості - це просити прощення після сварки. Гірким буває він, але гірким тільки для людей гордих. І якщо він здається настільки нестерпним, то це викриває в людині іншу тяжку хворобу - гординю.

на початок


Гординя й марнославство

Гріх гордині в сучасних людей, у більшості, є їхнім постійним станом і за гріх зовсім не вважається, а йменується «почуттям власної гідності», «честю» і т.д. Звичайно, не одні наші сучасники страждають гординею: від неї вільні тільки святі, нащадки Адама, які не розіпнули своїх пристрастей, носять на собі цей тягар і повинні боротися, поки не звільняться від його ваги.

Гордість має два різновиди - марнославство й внутрішню, або духовну, гординю. Перша пристрасть женеться за людською похвалою й знаменитістю. Друга - більш тонке й більш небезпечне почуття: вона сповнена впевненості у своїй гідності, так що й не бажає шукати людської похвали.

Марнолюбні думки є часто й у побожних і смиренних серцем людей, навіть при їхніх богоугодних справах. У цих випадках потрібно продовжувати робити корисні справи, а за помисли марнославства, що вриваються в душу, картати себе й чинити проти них. Не тільки Господь, але й розумні спостерігачі життя завжди бачать, хто працює для справи, а хто з марнославства. Потрібно завжди перевіряти свою совість: чи не брало участь в наших справах спонукання марнославства, - і потім приносити покаяння в цьому гріху, а справ не залишати.

Гордість духовна проявляється у звеличуванні себе над іншими. Борючись із цією пристрастю, треба при всякому її прояві нагадувати собі про свої численні гріхи й пристрасті. Особливо важливо примушувати себе просити прощення, безмовно переносити покарання.

на початок


Блудна пристрасть

Позбутися від цієї пристрасті буває важко навіть подвижникам, які самовіддано присвятили себе Богові. Спокуси почуттєві продовжують гнатися за ними навіть у монастир і пустелю. Шлюб також зовсім не звільняє від цієї пристрасті...

Гріхи, що діються від блудної пристрасті, називають гріхами проти цнотливості. Ці гріхи забороняє сьома заповідь Закону Божого, тому їх часто називають також «гріхами проти сьомої заповіді». Такими є: подружні зради (перелюбства), блуд (співжиття поза шлюбом), кровозмішення (плотський зв'язок між близькими родичами), гріхи протиприродні, плотські таємні гріхи. Про ступінь їхньої ваги можна судити по тому, що в требниках ні на один гріх немає стільки запитань і покут, як на гріх нецнотливості.

Гріхи нецнотливості, що гублять душі тих, що віддаються їм, караються Богом страшними хворобами й спричиняють багато інших лих: руйнування сімей, самогубства, дітовбивства, знищення плоду, що за правилами Всесвітніх соборів ставиться однаково з дітовбивством. Останній злочин тепер став модним, і більшість не розуміють ваги цього гріха, але це анітрохи не применшує вини його звершувачів.

Щоб позбутися цих гріхів, пастирі Церкви настійно радять, насамперед, неодмінно приходити до сповіді. Багато хто соромляться сповідати ці гріхи, але, поки християнин (або християнка) не сповідає свого падіння, він буде знову й знову повертатися до нього й поступово впаде у повний відчай, або, навпаки, безсоромність і безбожництво.

Щоб очистити душу, засмічену низькою почуттєвою пристрастю, варто віддалятися від усього, що тягне до гріха, від союзників у гріху, від суспільства, де він розповсюджений і вважається «нормальним». Далі потрібно наповнювати своє життя корисною працею, фізичною або розумовою, оточити себе знайомством або дружбою з добрими людьми; а найголовніше - треба стати ближче до нашого Небесного Отця й прибігати до Нього з молитвою.

на початок


Пияцтво

Похоть пияцтва, як і нецнотливості, походить від невір'я, будучи його прямим наслідком. Це одна із найбільш згубних для нашого православного народу духовних хвороб. Пияцтво є сестрою розпусти і взагалі всіх злочинів.

Цю гріховну пристрасть святі отці пов'язують із обжерливістю, але вона має й інше коріння. Переважно віддаються пияцтву або ті, що сповнені блудної пристрасті, якій у тверезому стані віддатися не можуть, або, ще частіше, одержимі незадоволеним честолюбством чи озлобленням на своє невдале життя, або їх мучить злість і заздрість. Ці пристрасті збільшують хворобливий стан душі, і людина часто попадає в ганебний полон запоїв, не в змозі втриматися від них, навіть якщо вже зненавиділа свій порок і просить Бога й людей навчити позбутися від нього.

Зцілення від цієї пристрасті часом видається безнадійним. Але немає нічого неможливого в Бога. Для зцілення цієї пристрасті необхідний подвиг, довгий і тяжкий шлях і смиренне благання перед своїм Отцем Небесним, залишивши Якого по свавіллю й непокорі, людина впала у тяжкі лиха, уподібнившись блудному синові в Євангельській притчі. З юності ж потрібно зберігати себе від вина, вести життя тверезе, стримане.

на початок


Зневіра

Це втрата тієї духовної життєрадісності в Бозі, що годується надією на Його милосердне про нас піклування. У людей, що піклуються про своє спасіння, ця пристрасть віднімає любов до молитви, у душу проникає тужливий настрій, що стає згодом постійним, приходить почуття самітності, залишеності рідними, всіма взагалі людьми й навіть Богом. У мирян ця хвороба душевна іноді виражається в озлобленості, дратівливості, нерідко в запоях.

Зневіра часто буває наслідком забутого гріхопадіння або прихованої, непомітної для інших пристрасті: заздрості, пристрасті блудної, честолюбства, сріблолюбства, бажання помсти кривдникові. Причиною зневіри буває й перевтома або гнітючі турботи. Часта зневіра походить від надмірних і самочинних подвигів особливо ревних до них християн.

Християнин, що збіднів у молитві і віддався зневірі, повинен, насамперед, постаратися знайти причину пристрасті, що гнітить його і те гріховне бажання, що було її причиною, і вступити з ним у боротьбу. І ще перш, ніж він уразить це гріховне бажання, дух молитви, навіть більш гарячої, повернеться до нього за одну рішучість побороти в собі зло.

Буває зневіра також внаслідок зовнішніх лих, від нас не залежних, - від невір'я в промисел Божий, непокори йому, богопротивного гніву, ремства. Потрібно боятися такого стану й просити в Бога прощення й допомоги, і тоді відійде від нас дух зневіри, і в скорботі неодмінно прийде й буде прийнята душею розрада Божа, що перевершує всі розради земні.

на початок


Заздрість

Це одна з найстрашніших бід, від якої страждає людський рід. «Заздрістю диявола ввійшла у світ смерть» (Прем. 2,24). Заздрість поєднується, звичайно, із ще більш огидним почуттям - зловтіхи - і пов'язана з іншою якою-небудь пристрастю: марнославства, або користолюбства, або честолюбства. Спрямована ж вона буває проти іншої людини - свого суперника - у відповідних до цих пристрастей устремліннях.

Щоб перебороти заздрість, треба противитися не тільки їй самій, але, насамперед, тим себелюбним головним пристрастям своєї душі, з яких вона народжується. Якщо придушиш у собі честолюбство, то не будеш заздрити товаришеві, який добився більшого успіху, ніж ти; якщо ти не грошолюбний, то не будеш заздрити розбагатілому сусідові і т.д.

Джерело всіх взагалі людських пристрастей - у себелюбності. Заздрість же найближчим чином походить від себелюбного бажання багатства й слави. Але все це досить гріховно: потрібно бажати собі тільки спасіння в небі, а на землі -  терпіння й чистої совісті.

Допущена в душу пристрасть заздрості, якщо й стала сама предметом святого гніву й боротьби з нею, все-таки часто просипається у вигляді прикрого, недоброзичливого почуття й навіть впливає на думку людини, примушуючи її тлумачити в недобру сторону всі вчинки й слова свого недоброзичливця або ж того ближнього, котрому вона заздрить. Така неправда, нечесність думки - ганебне явище, і всякий християнин повинен себе зупиняти на будь-якому бажанні або внутрішньому спонуканні пристрасно відгукнутися про ближнього по заздрості або по злості, а не по правді. У цьому ж буде полягати й боротьба проти пристрасті заздрості, що харчується злісними витівками проти суперника. Не одержуючи такої їжі, сама пристрасть поступово завмирає.

на початок


Сріблолюбство

Хвилі гніву, самолюбства (гордості) і блуду, якщо й часто відволікають людину від Бога, то уриваються в душу людини, як сліпі пориви, як вороги, що нападають всупереч її бажанню; сріблолюбство ж і скнарість мають властивість спокійного настрою душі й напряму волі. Притім грошолюби согрішають проти Бога Істинного тим, що мають інших богів. А тим часом збагачення, як керівна мета всього життя, виявляється долею багатьох людей, що люблять Церкву й живуть стримано й тверезо.

Пристрасть сріблолюбства веде до багатьох гріхів. Упереджена до багатства людина неодмінно відкидає нужденних, не допомагає родичам, не підтримує Церкву, вкидає у нестаток своїх співтоваришів по торгівлі, буває безсердечною і твердою. Сріблолюбство спричиняє обмани, хабарництва, немилосердя до ближнього і всю безліч гріхів проти другої, восьмої й десятої заповідей Закону Божого. Гріх злодійства й грабіжництва особливо тяжкий відносно церковного майна.

Ліком проти цієї пристрасті є утримання від гріховних справ, що робляться нею, відкидання помилкового страху руйнування, убогості, незабезпеченої старості та ін. Так, торговець або хазяїн, якщо неможливо без обману або заподіяння зла суперникові зберегти своє благополуччя, нехай прирече себе на збитки і навіть руйнування, але не відступить від вимоги чесності... Крім того, пристрасть ця лікується милостинею й добродійністю.

на початок


ПРО ПРИСТРАСТІ Й ЧЕСНОТИ

за творами святителя Ігнатія (Брянчанінова)

(Друкується по 1-му т. творів, з невеликими скороченнями)

Вісім головних пристрастей

1. Ненаситність (або оюжерливість)

Об'їдання, пияцтво, незберігання й розрішення постів, таємноїдство, ласощі, усяке порушення помірності. Неправильне й зайве люблення плоті, її життя й спокою, із чого складається самолюбство, від якого незберігання вірності Богові, Церкві, чесноті й людям.

2. Любодіяння

Блудне розпалення, блудні відчуття й пожадання тіла, блудні відчуття й пожадання душі й серця, прийняття нечистих помислів, бесіда з ними, тішення ними, бажання їх, уповільнення в них. Блудні мріяння й полони. Незберігання почуттів, особливо дотику, у чому зухвалість, що нищить всі чесноти. Лихослів'я й читання хтивих книг. Гріхи блудні природні: блуд і перелюб. Гріхи протиприродні.

3. Сріблолюбство

Любов до грошей (пристрасть до грошей) і взагалі майна рухомого й нерухомого. Бажання збагатитися. Міркування про засоби до збагачення. Мрії про багатство. Побоювання старості, ненавмисної вбогості, хворобливості, вигнання. Скнарість, користолюбство, невір'я Богові, ненадія на Його промисел. Пристрасність або хвороблива зайва любов до різних тлінних предметів, що позбавляє душу волі. Захоплення суєтними турботами. Любов до подарунків. Присвоєння чужого. Хабарництво. Жорстокосердість до злиденних братій і до всіх нужденних. Злодійство. Розбій.

4. Гнів

Запальність, прийняття гнівних помислів; мрії про помсту; збурювання серця люттю, потьмарення нею розуму: непристойний лемент, суперечка, лайливі, жорстокі й гострі слова, наголоси, штовхання, убивство. Злопам'ятність, ненависть, ворожнеча, помста, наклеп, осуд, збурювання й образа ближнього.

5. Сум

Прикрість, туга, відсікання надії на Бога, сумнів у обітницях Божих, невдячність Богові за все що трапляється, малодушність, нетерплячість, несамодокорення, образа на ближнього, ремство, зречення від хреста, накладеного Богом, спроба зійти з нього.

6. Зневіра

Лінощі до всякої доброї справи, особливо до молитви. Залишення церковного й домашнього молитовного правила. Залишення безперестанної молитви й корисного для душі читання. Неуважність і поспішність у молитві. Нехтування, неблагоговіння. Ледарство. Зайве заспокоєння сном, лежанням і всякого роду розніженням. Постійний перехід з місця на місце. Марнослів'я. Жарти. Залишення поклонів та інших подвигів тілесних. Забуття своїх гріхів. Забуття заповідей Христових. Недбальство (про спасіння). Позбавлення страху Божого. Жорстокість. Нечуття. Розпач.

7. Марнославство

Шукання слави людської. Хвастощі. Бажання й шукання земних почестей. Пристрасть до гарної одежі, речей. Увага до краси свого обличчя, приємності голосу та інших якостей тіла. Пристрасть до наук і мистецтв світу цього, шукання успіху в них для придбання тимчасової, земної слави. Сором сповідати гріхи свої, приховання їх перед людьми й отцем духовним. Лукавство. Самовиправдання. Заперечення. Лицемірство. Неправда. Лестощі. Людинодогоджання. Заздрість. Приниження ближнього. Мінливість вдачі. Удавання. Безсовісність. Вдача й життя бісівські.

8. Гордість

Презирство ближнього. Віддання собі переваги перед усіма. Зухвалість. Затьмарення, дебелість розуму й серця, притиснення їх до земного. Огуда. Невір'я. Принадність. Непокора Закону Божому й Церкві. Чинити по своїй плотській волі. Читання книг єретичних, розпусних і суєтних. Непокора владі. Гостре насміхання. Залишення наслідування Христа смиренністю й мовчанням. Втрата простоти. Втрата любові до Бога й ближнього. Помилкова філософія. Єресь. Безбожництво. Неуцтво. Смерть душі.

на початок


Про чесноти, протилежні восьми головним гріховним пристрастям

  1. Помірність

Утримання від зайвого вживання їжі й пиття, особливо від уживання в надмірності вина. Точне зберігання постів, установлених Церквою. Приборкання плоті помірним і постійно однаковим уживанням їжі, від чого починають слабшати взагалі всі пристрасті, а особливо самолюбство, що складається в безсловесній любові до плоті, її життя й спокою.

  1. Цнотливість

Відхилення від усякого роду блудних справ. Відхилення від хтивих бесід і читання, від проголошення кепських, хтивих, двозначних слів. Зберігання почуттів, особливо зору й слуху, а ще більше дотику. Скромність. Відкидання думок і мрій блудних. Мовчання. Безмовність. Служіння хворим і калікам. Спогад про смерть і пекло. Початок цнотливості - неколивний від блудних помислів і мріянь розум; досконалість цнотливості - чистота, що бачить Бога.

  1. Відмова від збагачення

Задоволення себе лиш необхідним. Ненависть до розкоші й  млості. Милосердя до жебраків. Любов до вбогості євангельської. Надія на промисел Божий. Виконання Христових заповідей. Спокій і воля духу. Безтурботність. М'якість серця.

  1. Лагідність

Відхилення від гнівливих помислів і від збурювання серця люттю. Терпіння. Наслідування Христа, що призиває учня Свого на хрест. Мир сердечний. Тиша розуму. Твердість і мужність християнські. Невідчуття образ. Незлобність.

  1. Блаженний плач

Відчуття падіння, притаманного всім людям, і власної вбогості душевної. Нарікання на них. Плач розуму. Болісне розчулення серця. Легкість совісті, благодатна розрада й радість. Надія на милосердя Боже. Віддяка Богові в скорботах, покірне їх перенесення від бачення безлічі гріхів своїх. Готовність терпіти їх. Очищення розуму. Полегшення від пристрастей. Бажання молитви, самоти, слухняності, смиренності, сповідання гріхів своїх.

  1. Тверезість

Ретельність до всякої доброї справи. Неліниве виконання церковного й домашнього молитовного правила. Увага при молитві. Ретельне спостереження за всіма ділами, словами й думками своїми. Крайня недовірливість до себе. Безперестанне перебування в молитві й Слові Божому. Благоговіння. Постійне пильнування над собою. Зберігання себе від довгого сну, розніженості, марнослів'я, жартів і гострих слів. Любов до нічних пильнувань, поклонів та інших подвигів, що подають бадьорість душі. Залишення дому не інакше, як через нестатки. Спогад про вічні блага, бажання й очікування їх.

  1. Смиренність

Страх Божий. Відчуття його при молитві. Острах зникнути й повернутися в ніщо, який народжується при особливо чистій молитві, коли особливо сильно відчуваються присутність і велич Божі. Глибоке пізнання своєї незначності. Зміна погляду на ближніх, причому вони, без усякого примусу, видаються смиренному кращими від нього у всіх відношеннях. Простодушність від живої віри. Ненависть до похвали людської. Постійне звинувачення й докір собі. Правота й прямота. Безпристрасність. Мертвість до всього. Розчулення. Пізнання таїнства, затаєного в хресті Христовому. Бажання розіпнути себе світові й пристрастям, прагнення до цього розп'яття. Сприйняття вбогості духовної. Відкидання премудрості земної, як непотрібної для неба. Презирство всього, що в людей високе, але мерзота перед Богом (Лк. 16,15). Залишення самовиправдання. Мовчання перед ображаючими, котрому навчає Євангеліє. Відкладення всіх власних міркувань і прийняття розуму євангельського. Смиренномудрість, або духовне міркування. Свідома у всьому слухняність Церкві.

  1. Любов

Зміна під час молитви страху Божого на любов Божу. Вірність Господу, яка доводиться постійним відкиданням усякого гріховного помислу й відчуття. Несказанний, солодкий потяг усієї людини любов'ю до Господа Ісуса Христа й до Пресвятої Трійці. Бачення у ближніх образу Божого й Христа; перевага, що виникає від цього духовного бачення, перед собою всіх ближніх і побожне шанування їх у Господі. Братня любов до ближніх, чиста, до усіх рівна, безстороння, радісна, полум'яніюча однаково до друзів і ворогів. Замилування в молитві й любов розуму, серця й усього тіла. Несказанна насолода радістю духовною. Захоплення духовне. Бездіяльність тілесних почуттів при молитві. Мовчання розуму. Просвіта розуму й серця. Молитовна сила, що перемагає гріх. Мир Христовий. Відступ від всіх пристрастей. Поглинання всіх роздумувань розумом Христовим, що перевершує все. Неміч гріховних помислів, що не можуть зобразитися в розумі. Насолода й достаток розрад при скорботах. Бачення влаштувань людських. Глибина смиренності й низька про себе думка...

Кінець нескінченний!

на початок


Думки святих отців про пристрасті, чесноти й покаяння

за «Отечником», складеному  святителем Ігнатієм (Брянчаніновим)

Всі пристрасті, якщо попущена буде їм воля, діють, зростають, підсилюються в душі, нарешті, обіймають її, опановують нею й відлучають її від Бога. Це ті тяжкі ярма, які лягли на Адама, після того як він спробував від дерева. Ці пристрасті вбив на хресті Господь наш Ісус Христос. Це ті старі міхи, у які не вливається вино нове (Мф. 9, 17). Це ті полотна, якими обв'язаний був Лазар (Ів. 11, 44). Це біси, послані Христом у стадо свиней (Мф. 8, 31-32). Це стара людина, яку велить Апостол християнинові скинути із себе (1 Кор. 15,49). Це будяки й терни, які почала родити земля Адаму після того, як він був викинутий із раю (Бут. 3,18).

Авву Ісаю запитали: "У чому полягає покаяння?" Він відповів: "Дух Святий навчає нас вийти від гріха й більше не впадати в нього. У цьому полягає покаяння".

Ті, що приносять щире покаяння, не займаються вже осудом ближніх, вони займаються оплакуванням гріхів своїх.

Хто засуджує грішників, той виганяє із себе покаяння.

Хто виправдує себе, той відчужує себе від покаяння.

Полюби смиренність: вона покриє тебе від гріхів твоїх.

Смиренність полягає в тому, щоб людина усвідомлювала себе грішною перед Богом, такою, що не зробила жодної доброї справи перед Богом.

Благаю кожну людину, що бажає принести Богові покаяння, відмовитися від уживання вина у великій кількості. Вино відроджує погашені пристрасті в душі й виганяє з неї страх Божий.

Не сперечайтеся один із одним ні з якого приводу, не говоріть зле ні про кого, не судіть ні про кого, не засуджуйте й не принижуйте нікого ні словом, ні в серці, аж ніяк не нарікайте ні на кого, не підозрюйте нікого в якому-небудь злі.

Не зневаж кого-небудь через його тілесний недолік.

Якщо хто прославляє тебе й ти з тішенням приймаєш похвалу, то немає в тобі страху Божого.

Якщо скажуть про тебе щось несправедливо, і ти зніяковієш, то немає в тобі страху Божого.

Якщо при розмові із братіями шукаєш, щоб слово твоє узяло гору над словами інших, то немає в тобі страху Божого.

Якщо зневажать твоїм словом, і ти образишся цим, то немає в тобі страху Божого.

Не будь цікавим і не розпитуй про суєтні справи світу.

Не радься про помисли твої з усіма: радься про них тільки з батьками твоїми. Інакше накличеш собі скорботу й зніяковілість.

Не відкривай помислів твоїх перед усіма, щоб це не послужило причиною спотикання для ближнього твого.

Остерігайся неправди: вона виганяє страх Божий з людини.

Від любові до слави людської народжується неправда. Хто поводиться лукаво щодо брата свого, той не зможе уникнути суму сердечного.

Не шукай дружби зі славними світу цього, щоб слава Божа не згасла в серці твоєму.

Не захоплюйся солодким спогадом скоєних тобою гріхів, щоб відчуття цих гріхів не обновилося в тобі.

Пам'ятай про Царство Небесне, і буде помалу залучати тебе до нього це пам'ятання.

Згадуй і про геєну і зненавидь справи, що тягнуть у неї.

Щодня ранком, вставши від сну, приведи собі на пам'ять, що ти повинен відзвітувати Богові у всякій справі твоїй, і не згрішиш перед Ним: страх Його вселиться в тебе.

Щодня розглядай гріхи твої, молися про них, і Бог простить їх тобі.

Той, хто очікує близьку смерть, не впаде в багато гріхів. Навпаки, той, що сподівається жити довго, обплутується багатьма гріхами.

Живи так, наче день, пережитий тобою, був останнім у житті, - і не згрішиш перед Богом.

на початок


ДОДАТКИ

Підготовка до спокіді

У таїнстві святого покаяння нам дана можливість відкласти тяжкий тягар гріховний, розірвати вериги гріха, «скінію занепалу й розтрощену» нашої душі побачити обновленою й світлою.

Як часто треба прибігати до цього рятівного таїнства? Якнайчастіше, принаймні, у кожний із чотирьох постів.

Звичайно люди, недосвідчені в духовному житті, не бачать безлічі своїх гріхів, не відчувають їхньої ваги, відрази до них. Вони говорять: «Нічого особливого я не робив», «у мене тільки дрібні гріхи, як у всіх», «не украв, не вбивав», - так багато хто часто починають сповідь. Але святі отці й учителі наші, що залишили нам покаянні молитви, вважали себе першими із грішників, із щирою переконаністю волали до Христа: «Ніхто не согрішив на землі від віку, як я согрішив, окаянний і блудний!» Чим яскравіше світло Христове опромінює серце, тим ясніше виявляються всі недоліки, виразки й рани душевні. І навпаки: люди, занурені в морок гріховний, нічого не бачать у своєму серці, а якщо й бачать, то не жахаються, тому що їм ні з чим порівнювати, тому що Христос закритий для них завісою гріхів.

Тому для подолання наших духовних лінощів і нечуттєвості святою Церквою покладені підготовчі дні до таїнства покаяння - говіння. Період говіння може тривати від трьох днів до тижня, якщо немає на те особливої поради або благословення духівника. У цей час слід дотримуватися посту, зберігати себе від гріховних справ, думок і відчувань, взагалі вести життя стримане, покаянне, розчинене справами любові й християнської доброчинності. У період говіння потрібно якнайчастіше бувати на церковних богослужіннях, більш ніж звичайно молитися вдома, дозвілля присвячувати читанню творінь святих отців, житій святих, самозаглибленню й самовипробуванню.

Розбираючись у моральному стані своєї душі, треба постаратися розрізняти основні гріхи від їх похідних, корінь - від листів і плодів. Варто остерігатися також упасти в дріб'язкову підозрілість до всякого поруху серця, втратити почуття важливого і неважливого, заплутатися в дріб'язках. Розкаюваний повинен принести на сповідь не тільки список гріхів, але, що важливіше від всього, - покаянне почуття; не детальна розповідь про своє життя, а розчулене серце.

Знати свої гріхи - це ще не значить каятися в них. Але що ж робити, якщо висохле від гріховного полум'я серце наше не зрошується животворними водами сліз? Що якщо неміч духа й плоті наскільки велика, що ми не здатні на щире покаяння? Але це не може бути причиною для того, щоб відкладати сповідь, чекаючи покаянного почуття.

Господь приймає сповідання - щире й сумлінне - навіть якщо воно й не супроводжується сильним почуттям каяття. Тільки потрібно й цей гріх - закам'яніле нечуття - висповідати мужньо й відверто, без лицемірства. Бог може торкнутися серця й під час самої сповіді - зм'якшити його, витончити духовний зір, розбудити покаянне почуття.

Умова, яку ми неодмінно повинні дотримати, щоб покаяння наше було прийнято Господом дієво - прощення гріхів нашим ближнім і примирення з усіма.

Покаяння не може бути дійсним без словесного сповідання гріхів. Прощені ж гріхи можуть бути тільки в церковному таїнстві покаяння, яке звершує священик.

Сповідь - це подвиг, самопримус. Під час сповіді не потрібно чекати питань від священика, але самим робити зусилля. Називати гріхи треба точно, не затемнюючи непривабливості гріха загальними вираженнями. Дуже важко, сповідаючись, уникнути спокуси самовиправдання, відмовитися від спроб пояснити духівникові «пом'якшувальні обставини», від посилань на третіх осіб, які нібито ввели нас у гріх. Все це ознаки самолюбства, відсутності глибокого покаяння, закостеніння в гріху.

Сповідь - це не бесіда про свої недоліки, сумніви, це не просто освідомлення духівника про себе, хоча духовна бесіда також дуже важлива й повинна мати місце в житті християнина, але сповідь - це інше, це таїнство, а не просто благочестивий звичай. Сповідь - це гаряче покаяння серця, спрага очищення, це друге хрещення. У покаянні ми вмираємо для гріха й воскресаємо для праведності, святості.

Принісши покаяння, ми повинні утвердитися внутрішньо в рішучості не повертатися до висповіданого гріха. Знак доброго покаяння - почуття легкості, чистоти, нез'ясованої радості, коли гріх здається такий же важкий і неможливий, як тільки що далекою була ця радість.

на початок


Чин загальної сповіді

Складений архієпископом Сергієм (Голубцовим, +1982 р.)

Таїнство святого покаяння має основну мету - розбудити нашу духовну свідомість, відкрити нам очі на самих себе, отямитися, глибоко зрозуміти, у якому згубному стані перебуває наша душа, як необхідно шукати спасіння в Бога, просити слізно прощення наших незліченних гріхів перед Ним. Господь Ісус Христос чекає від нас повної свідомості наших відступів від Його святої волі й смиренного звертання до Нього, як невартих Його рабів, що багато прогрішили й образили Його Божественну любов до нас.

Нам потрібно пам'ятати й глибоко вірити в нескінченне милосердя Боже, що простирає свої обійми кожному грішникові, що кається. Немає гріха, якого Бог по Своєму невимовному милосердю не простив би людині, що виявила щире розкаяння у своїх гріхах, тверду рішучість виправити своє життя й не повертатися до колишніх гріхів.

Приступаючи до сповіді, будемо молити Бога, щоб Він Своєю всемогутньою допомогою відкрив нам двері покаяння, примирив і з'єднав із Собою, подарував Духа Святого для нового й обновленого життя.

Улюблені у Христі брати і сестри! Готуючись приступити до великого таїнства святої сповіді, дивлячись на милосердя Боже, запитаємо самі себе, чи вчинили ми милосердя ближнім, чи з усіма примирилися, чи не маємо в серці своєму ворожнечі на кого-небудь, згадавши заповітні слова Святого Євангелія: «якщо простите людям гріхи їх, простить і вам Отець ваш Небесний» (Мт. 6,14). От умова, яку повинні ми зрозуміти й дотриматися в рятівній справі святого покаяння.

Життя людське настільки різноманітне, настільки таємнича глибина нашої душі, що важко навіть перелічити всі гріхи, які ми робимо. Тому, приступаючи до таїнства святої сповіді, корисно нагадати собі про основні порушення морального закону Святого Євангелія. Уважно будемо перевіряти свою совість і каятися у своїх гріхах перед Господом Богом.

* * * * * * * * * * * * * *

Сповідаємо ми, багатогрішні, Господу Богу Вседержителеві, у Святій Трійці славимому й покланяємому Отцеві й Синові й Святому Духу, і тобі, чесний отче, всі наші гріхи вільні і мимовільні, вчинені словом, або ділом, або думкою.

Згрішили незбереженням обітниць, даних нами при хрещенні, але у всьому збрехали й переступили, і непотрібними себе зробили перед обличчям Божим.

Згрішили маловір'ям, невір'ям, сумнівом, ваганням у вірі, уповільненням у помислах, що посилаються від ворога, проти Бога й Святої Церкви, блюзнірством і глузуваннями над святинею, сумнівом і вільною думкою, марновірством, гаданням, самовпевненістю, недбальством, розпачем у своєму спасінні, надією на самих себе й на людей більше, ніж на Бога, забуттям про правосуддя Боже і відсутністю достатньої відданості волі Божій.

Згрішили непокорою до дій промислу Божого, завзятим бажанням, щоб усе було по-нашому, людинодогоджанням, упередженою любов'ю до тварин й речей. Не намагалися пізнавати волю Божу, не мали благоговіння до Бога, страху перед Ним, надії на Нього, ревності про славу Його, тому що Він прославляється чистим серцем.

Згрішили невдячністю до Господа Бога за всі Його великі й безперестанні благодіяння, що виливаються удосталь на кожного з нас й у цілому на весь людський рід, непам'ятанням про них, ремством на Бога, малодушністю, зневірою, жорстокістю свого серця, відсутністю до Нього любові й невиконанням Його святої волі.

Згрішили поневоленням себе пристрастям: хтивості, користолюбству, гордості, лінощам, самолюбству, марнославству, честолюбству, бажанням збагачення, обжерливості, ласуванням, таємноїдством, об'їданням, пияцтвом, пристрастю до ігор, видовищ і веселощів.

Згрішили божбою, невиконанням обітниць, примусом інших до божіння й клятви, неблагоговінням до святині, хулою на Бога, на святих, на всяку святиню, блюзнірством, призиванням імені Божого даремно, у поганих справах, бажаннях, думках.

Згрішили нешануванням свят церковних, не ходили в храм Божий через лінощі і недбальство, у храмі Божому стояли неблагоговійно; згрішили розмовами й сміхом, неуважністю до читання й співу, неуважністю розуму, блуканням думок, суєтними спогадами, ходінням по храму під час богослужіння без потреби; виходили із храму до закінчення служби, у нечистоті приходили в храм і доторкалися до святинь його.

Згрішили недбальством до молитви, залишенням читання Святого Євангелія, Псалтиря й інших Божественних книг, святоотцівських повчань.

Згрішили забуттям гріхів на сповіді, самовиправданням у них і применшенням їх ваги, приховуванням гріхів, покаянням без сердечного розчулення; не дбали про належну підготовку до причастя Святих Тайн Христових, не примирившись зі своїми ближніми приходили на сповідь й у такому гріховному стані дерзали приступати до Причастя.

Згрішили порушенням постів і незберіганням пісних днів - середи й п'ятниці, які прирівнюються до днів Великого посту, як дні спогаду страждань Христових. Згрішили непомірністю в їжі й питві, недбалим і неблагоговійним накладенням на себе хресного знамення.

Згрішили неслухняністю начальству й старшим, впертістю, самовиправданням, лінощами до праці й несумлінним виконанням доручених справ. Згрішили нешануванням батьків своїх, залишенням молитви за них, нешануванням старших від себе за віком, зухвалістю, норовливістю й непокорою, брутальністю, упертістю.

Згрішили відсутністю християнської любові до ближнього, нетерплячістю, уразливістю, дратівливістю, гнівом, заподіянням шкоди ближньому, бійками й сварками, непоступливістю, ворожнечею, воздаянням злом за зло, непрощенням образ, злопам'ятством, ревністю, заздрістю, бажанням зла, мстивістю, осудом, наклепом, хабарництвом.

Згрішили немилосердям до бідних, не мали жалю до хворих і калік; згрішили скнарістю, жадібністю, марнотратністю, користолюбством, невірністю, несправедливістю, жорстокосердістю.

Згрішили лукавством у відношенні до ближніх, обманом, нещирістю в спілкуванні з ними, підозрілістю, двоєдушністю, плітками, глузуваннями, гостротами, неправдою, лицемірним поводженням з іншими й лестощами, людинодогоджанням.

Згрішили забуттям про майбутнє вічне життя, непам'ятанням про свою смерть і страшний суд і нерозумною, упередженою прихильністю до земного життя і його задоволень, справ.

Згрішили непомірністю свого язика, марнослів'ям, сміхотворством, розповідали анекдоти; згрішили розголошенням гріхів і слабостей ближнього, спокусливою поведінкою, вільністю, зухвалістю.

Згрішили непомірністю своїх душевних і тілесних почуттів, пристрастю, хтивістю, нескромним поглядом на осіб іншої статі, вільним із ними поводженням, блудом і перелюбом, різними плотськими гріхами, зайвим франтівством, бажанням подобатися й приваблювати інших.

Згрішили відсутністю прямодушності, щирості, простоти, вірності, правдивості, поважності, статечності, обережності в словах, розсудливій мовчазності, не охороняли й не захищали честь інших. Згрішили відсутністю любові, помірності, цнотливості, скромності в словах і вчинках, чистоти серця, милосердя й смиренномудрості.

Згрішили зневірою, тугою, сумом, зором, слухом, смаком, нюхом, дотиком, похіттю, нечистотою й всіма нашими почуттями, думками, словами, бажаннями, справами. Каємося і в інших наших гріхах, які через безпам'ятство наше ми не пом'янули.

Каємося, що прогнівали Господа Бога нашого всіма своїми гріхами, щиро про це жаліємо й бажаємо надалі втримуватися  від гріхів наших і виправлятися.

Господи Боже наш, зі сльозами молимо Тебе, Спаса нашого, допоможи нам утвердитися у святому намірі жити по-християнськи, а висповідані нами гріхи прости, як Благий і Людинолюбець.

******************************

Не перераховані тут тяжкі гріхи треба сказати духівникові особисто. Гріхи, висповідані й відпущені раніше, називати на сповіді не треба, тому що вони вже прощені, але якщо ми їх знову повторюємо, то потрібно в них знову каятися. Каятися потрібно й у тих гріхах, які були забуті, але згадалися тепер.

Говорячи про гріхи, не слід називати імена інших осіб - співучасників гріха. Такі повинні самі покаятися за себе.

Навички до гріха викорінюються молитвою, постом, помірністю, добрими ділами.

на початок


РОЗПОВІДІ З ЖИТТЯ ПОДВИЖНИКІВ

(взяті з «Древнього патерика»)

Один брат говорив авві Пімену: "Мене бентежать помисли й не дають мені подумати про гріхи мої, а змушують мене зауважувати тільки недоліки брата мого".

Авва Пімен розповів йому про авву Діоскора, що він у келії плакав про себе; а учень його жив в іншій келії. Коли учень приходив до старця й заставав його плачучим, то запитував його: "Отче! За чим ти плачеш?" - Він відповідав йому: "Плачу через гріхи свої, чадо". - Учень говорив йому: "Ти не маєш гріхів, отче!" - Але старець відповідав йому: "Запевняю тебе, сину мій! Якби можна було мені бачити свої гріхи, то мало було б ще чотирьох чоловік, щоб разом зі мною оплакати їх".

При цьому сказав авва Пімен: "Воістину той людина, хто пізнав самого себе" (гл. 3,22).

Авва Сісой сказав якось із відвагою: "Повір, от уже тридцять років, як я не молюся Богові про інші гріхи свої, але, молячись, говорю Йому: "Господи, Ісусе Христе, покрий мене від язика мого!" Тому що навіть досі я падаю, грішачи через нього" (4,47).

Брат запитав старця: "Що мені робити, отче? Мене вбиває соромний помисел". - Старець говорить йому: "Коли мати захоче дитя своє відняти від молока, прикладає до сосків своїх гіркий морський часник. Дитина як звичайно припадає до грудей ссати молоко, але через гіркоту відвертається від них. Так і ти, якщо хочеш, поклади на думку твою гіркоту". - Брат запитав його: "Яка це гіркота, що мені треба покласти?" - "Пам'ятання про смерть і муки в майбутньому житті", - сказав старець (5,33).

Один із отців розповідав: "Коли був я в місті Оксирінсі (місто в Середньому Єгипті, на лівому березі Ніла), прийшли туди в суботу ввечері жебраки для прохання милостині. Коли вони спали, в одного з них була тільки рогожа - половина її була під ним, а половина над ним. Був же там сильний мороз. Коли я вийшов уночі, то чув, як він тремтів від холоду й утішав себе, кажучи: "Дякую Тобі, Господи! Скільки тепер перебуває в темницях, обтяжених кайданами, а в інших і ноги забиті в дерево. А я, як цар, можу простягнути ноги мої і йти, куди мені завгодно". Я стояв і слухав, коли він вимовляв це. Увійшовши всередину, я розповів про це братіям, і ті, що чули, одержали велику користь (7,54).

Авва Ісаак Фівейський прийшов у кіновію, побачив брата, який упав у гріх, і осудив його. Коли повернувся він у пустелю, прийшов Ангел Господній, став перед дверима келії його й говорив: "Не пущу тебе увійти". Авва благав його, кажучи: "Яка цьому причина?" - Ангел сказав йому у відповідь: "Бог послав мене до тебе, говорячи: "Запитай його, куди велить Мені кинути впалого брата?" Авва Ісаак негайно повалився на землю, кажучи: "Згрішив перед Тобою, прости мені!" Ангел сказав йому: "Встань, Бог простив тобі; але надалі бережися засуджувати кого-небудь, перш ніж Бог засудить його" (9, 5).

Один із отців, побачивши якогось людину, що грішила, сказав з гіркими слізьми: "Цей нині впав, а я - завтра" (9,17).

Говорили про авву Агафона: прийшли до нього деякі, почувши, що він має велику розважливість. Бажаючи випробувати його, чи не розсердиться він, запитують його: "Ти Агафон? Ми чули про тебе, що ти блудник і гордій?" "Так, це правда",» відповідав він. Вони знову запитують його: "Ти Агафон - наклепник і пустослів?" "Я", - відповідав він. І знову говорять йому: "Ти Агафон - єретик?" "Ні, я не єретик" - відповідав він. Потім запитали його: "Скажи нам, чому ти на все, що не говорили тобі, погоджувався, а останнього слова не переніс?" Він відповідав їм: "Перші пороки я визнаю за собою; тому що це визнання корисне для душі моєї. А визнання себе єретиком - значить відлучення від Бога, а я не хочу бути відлученим від Бога мого". Вислухавши це, вони подивувалися розважливості його, і відійшли, одержавши повчання (10, 12).

Авва Пімен сказав: "Як на мене краще людина, що згрішила і, усвідомлюючи свій гріх, кається, ніж людина, що не згрішила і не упокорюється. Той вважає себе грішником і упокорюється у своїх думках - а цей представляє себе праведником, начебто він праведний, і підноситься" (10, 50).

Авва Авраам запитував авву Пімена: "Чому це демони так нападають на мене?" "На тебе нападають демони? - сказав йому авва Пімен. - Не демони нападають на нас, якщо ми виконуємо свої бажання; наші бажання для нас стали демонами: саме вони мучать нас, щоб ми виконували їх. Якщо ж хочеш знати, з ким воювали демони, - це з Мойсеєм і подібними до нього" (10, 86).

Запитав старця один воїн: "Чи приймає Бог каяття?" І старець, повчаючи його, говорить йому: "Скажи мені, улюблений, якщо в тебе розірветься плащ, то чи викинеш його геть?" Воїн говорить йому: "Ні! Я зашию його, і знову буду вживати його". Старець говорить йому: "Якщо ти так щадиш свій одяг, то чи не тим більше Бог пощадить Своє творіння?" І воїн, переконавшись в цьому, відійшов з радістю у свою країну (10, 162).

Якийсь із отців сказав: "Бережися братів, що хвалять тебе, і помислів людей, що принижують ближнього; тому що ми нічого не знаємо. Розбійник був на хресті, і за одне слово виправдався. Юда був причислений до апостолів, і в одну ніч погубив всю працю свою, і зійшов з неба в пекло. Тому ніхто з тих, що роблять добро, хай не похваляється; тому що всі, хто надіялися на самих себе впали в одну мить" (11, 107).

Сказав авва Антоній: "Я бачив всі мережі диявола, розпростерті по землі й, зітхнувши, сказав: "Хто ж обходить їх?" І почув голос, що говорить: "Смиренномудрість" (15, 3).

Старець сказав: "У всякій спокусі не осуди людину, але тільки самого себе, говорячи: "Це трапилося зі мною через гріхи мої" (15, 75).

Якомусь із братів з'явився диявол, перетворившись в ангела світла, і говорить йому: "Я архангел Гавриїл і посланий до тебе". - Брат же сказав: "Дивися, чи не до іншого ти посланий? Тому що я не гідний бачити ангела". І диявол негайно став невидимим (15,83).

Старця запитали: "Як деякі говорять, що ми бачимо ангелів?" Старець відповідав: "Блаженний той, хто завжди бачить гріхи свої" (15, 105).+

Якийсь брат, скривджений від іншого брата, прийшов до авви Сісоя Фівейського й говорить йому: "Такий-то брат скривдив мене; хочу і я помститися за себе". Старець же перестерігав його: "Ні, чадо, залиш краще Богові справу помсти". Брат сказав: "Не заспокоюся доти, поки не відімщу за себе". Тоді старець сказав: "помолимося, брате!" І вставши, старець сказав: "Боже! Боже! Ми не маємо потреби у Твоєму піклуванні про нас; тому що ми самі творимо помсту нашу". Брат, почувши це, впав до ніг старця, сказавши: "Не буду судитися із братом; прости мене!" (16,12).

Якийсь старець сказав: "Якщо хто буде пам'ятати про того,що скривдив його, або обезчестив, або гудить, або заподіює шкоду йому, то повинен пам'ятати про нього, як про лікаря, посланого від Христа, і повинен уважати його за благодійника; а ображатися цим є ознака хворої душі. Тому що якби ти не був хворим, то не страждав би. Ти повинен радіти про такого брата, тому що через нього довідуєшся про хворобу свою, повинен молитися за нього й приймати від нього все, як цілющі ліки, послані від Господа. Якщо ж ти ображаєшся проти нього, то говориш Христу: "Не хочу приймати лікування Твого, а хочу гнити в ранах моїх" (16, 16).

Авва Антоній сказав: "Від ближнього нам життя й смерть. Тому що якщо придбаємо брата, то здобуваємо Бога; якщо ж спокусимо брата, то згрішимо проти Христа" (17,2).

Два старці жили разом і ніколи не було в них сварки. Сказав же один до іншого: "Посварімося й ми, як інші люди". Він же, відповідаючи, сказав братові: "Не знаю, яка буває сварка". Той же сказав йому: "Ось я кладу цеглу посередині й кажу: "Вона моя", а ти говориш: "Ні, вона моя" - це й буде початком". І зробили так. І говорить один із них: "Це моя". Інший же сказав: "Ні, це моя". І сказав перший: "Так, так, вона твоя, візьми і йди". І розійшлися, і не могли вступити у сварку між собою (17, 25).

Розповідав авва Микита про деяких двох братів, що жили разом: "Побачив якось диявол велику любов їх і, не терплячи її, прийшов і, бажаючи розлучити їх, став перед дверима й видався одному голубом, а іншому вороною. Говорить же один із них іншому: "Бачиш цього голуба?" І сказав той: "Це ворона". І почали сперечатися один із одним, говорячи кожний своє, і, уставши, побилися до крові, і, на превелику радість ворога, розійшлися. Через три дні, прийшовши до себе, вони повернулися до колишнього способу життя й наклали на себе покаяння. І зрозумівши виверти ворога, до смерті перебували разом у великому спокої" (17, 32).

«Жити всім хочеться! Життя всім миле. А життя від кого? Від єдиного Бога! А вмирати хочеться? Вічно мучитися хочеться чи ні? О, ні, не хочеться. І година мук іноді нестерпна - як же мучитися вічно! А до вічного життя веде віра, щоправда, покаяння, чеснота, самовідданість, умертвіння пристрастей. А жити, і жити вічно - чи хочеться? Як не хотіти!

Тож кайся негайно й виправляйся, клич на допомогу Господа Бога: Він біля нас, як мати біля немовляти.»

Святий праведний Іоан Кронштадтський

на початок