1. Наука православна

Наука   про   Святе   Передання   становить   одну з основних   точок христіянської науки віри.   Неоднакове розуміння  Святого Передання   різними   христіянськими доповіданнями   має своїм наслідком неоднакове розумін­ня й багатьох інших точок   христіянської науки.   Наука про Святе Передання є таким чином  вихідною   точкою для інших точок христіянської науки. Тому якщо право­славний місіонер у своїй бесіді з місіонером інославним не зверне уваги на неправильність вихідної   точки   інославного місіонера, то вся бесіда не буде мати  переко­нуючого характеру.   Обі   сторони,   тримаючись   різних вихідних точок, будуть щиро переконані у своїй  правоті. Оця стаття має на меті вияснити погляд  православного богословія на Святе Передання і, з   погляду православ­ного, опертого на   Святім Письмі та науці   Отців Цер­кви, розглянути католицьку й протестантську науку про Святе Передання.

Про   Святе   Передання    Православний   Катихизис говорить так:  «Під іменем   Святого   Передання розумі­ється те,  коли правдиво віруючі й шануючі Бога сло­вом і прикладом передають один одному, предки потомкам науку віри, закон Божий, тайни й святі обряди».   З такого розуміння Святого Передання виникає, що   воно не є. інше, нове джерело   христіянської науки,   відмінне від Святого Письма, а є лише інший   спосіб   зберігання Божого Об’явлення,   що   по   свойому  змісту   воно те саме Боже Об’явлення, що   записане   в   Святім Письмі. Цей інший спосіб зберігання Божого Об’явлення є первісний, найдавніший. „Від Адама до Мойсея не було свя­щенних книг. Сам Господь наш Ісус Христос   Своє Бо­жественне учення й   установи   передавав Своїм   учням словом і прикладом, а не книгою. Таким же   способом спочатку й Апостоли розповсюджували віру, затверджу­вали   Церкву   Христову”. Святі книги з’явилися пізніше, коли устне передавання Божого Об’явлення почало уля­гати свідомому й несвідомому переінакшуванню й перекручуванню. А коли з приходом Сина Божого на землю закінчилося Боже Об’явлення людям, і коли й новозаповітне Христове Об’явлення почали   люди переінакшувати, то треба було   новозаповітне   об’явлення   закріпити в мертвих літерах письма, щоб   припинити   можливе   зі­псуття його, а тим самим дати Церкві певність, тверду основу   тої науки, якої  навчив її Христос і Апостоли. Таку певність святі Апостоли дали Церкві,   коли устну проповідь Ісуса Христа записали   в своїх  євангеліях і посланнях.

Що  святі Апостоли,  при написанні   своїх  опові­дань про Христа, дійсно мали на меті дати вірним пев­ність, тверду основу христіянської науки,  про те  ясно свідчить святий євангеліст Лука на самому початку сво­його  євангелія, де він  говорить:   „Коли вже многі по­чали складати оповідання про добре звістні нам   події… то спало на думку й мені, довідавшись пильно про все з початку, списати по ряду тобі, високоповажаний   Феофіле, щоб ти дізнав  певність  тих слів,  яких те­бе навчено” (І, 1, 3—4), А якщо закріплення Божого Об’явлення на письмі мало таке завдання, то, без  сумніву, Святе Письмо містить в собі всю науку Божого  Об’явлення, бо   інакше воно не могло б бути твердою осно­вою цієї науки, то, без сумніву, мертві  літери  Святого Письма містять в собі „те саме”, що містить в собі жи­ва устна передача  Божого Об’явлення.  Що  Апостоли закріпляли в письмі „те саме”, про що говорили устно, про те маємо  свідоцтво в книзі „Діянь Св. Апостолів”. Там ми читаємо, що коли Апостолам треба було переда­ти   постанови    апостольського  собору  антіохійським христіянам, то вони написали ці постанови в спеціяльнім посланні,  а крім цього послали до Антіохії вибра­них мужів, які повинні  були „переказати  те  саме  на словах”, що  містилося в посланні (15, 22—27). Св. Апо­стол  Павел також свідчить, що Святе Письмо  містить в собі ту саму науку, яку Апостоли проповідували уст­но.   В другому  посланні до Солунян він   пише: „Отже, брати, стійте і держіться передань, яких  ви навчилися чи то словом, чи посланням нашим” (2, 15). З цих слів виникає, що Апостол Павел уважав однаково вистарча­ючим і рівнозначним як навчання словом  (від Передання), так і навчання посланням (від Св. Письма), Інакше кажучи, із слів  Апостола виникає,  що Св-Письмо й Св. Передання по   свойому  головнішому, себто догматич­ному змісту „рівночестні й рівні”, що Св. Передання не доповнює Св. Письма по його догматичному змісту, а лише пояснює його. Про рівночестність і рівність Св. Письма й Св. Передання говориться й в „Посланні східніх патріярхів”, де читаємо: „Через те, що Виновник то­го й другого є один і той самий Святий Дух, то все одно, чи від Писання навчатися, чи від вселенської церкви” (чл. 2).

Проти признання Св. Письма рівним Св. Переданню по догматичному його змісту звичайно висувають ті мі­сця Св. Письма, в яких нібито, говориться, що Апосто­ли записали не все учення Ісуса Христа.   Перш   усього вказують на слова в євангелії Іоана   Богослова: „Єсть же багато й іншого,   що сотворив Ісус, що якби списа­ти одно за одним, то думаю, що й сам   світ не вмістив би написаних книг” (21, 25).   Але вираз   «що   сотворив Ісус»  ясно вказує, що в цих словах говориться про діла й чуда   Христові, а не про учення Його.   Найліпше   по­яснення вищенаведених слів знаходимо в 20 гл. 30 ст. тої ж євангелії, де написано:   „Багато ж і інших чудес  со­творив Ісус перед учениками Своїми, які не   записані в сій книзі”. Говорять також, нібито  Апостоли не   запи­сали того, що Господь  говорив їм про царство  Боже, являючись їм сорок днів  після   Свойого воскресення. Але хто й як може удоводнити, що ця наука  Христова не   записана?    В посланнях  апостольських  є багато думок,  яких  нема   в  євангеліях.   Звідки ж  Апостоли взяли   ці думки? Аджеж Апостоли не від себе говорили й писали, а під впливом Духа Святого, Який пригадував їм все, сказане Христом (Іоан. XIV,26). Очевидно, Об’явлення Христове, дане після воскресення, Апостоли   за­писали, лише не вказали часу, коли власне вони   одер­жали його від Христа.*)

* ЗахідиІй письменник кінця II і початку ІІІ стол. Тертуліян пише „Самі собою Апостоли нічого не видумували й не вибірали, а вірно пере­давали всьому світові те учення,  яке  прийняли від Ісуса Христа”   (Про давність, проти єретиків б гл).

Деякі дослідники христіянської науки відкидають рівність Св. Письма й Св. Передання по їх догматично­му змісту на тій підставі, що нібито не всі написані Апостолами книги зберіглися до нашого часу. Вони по­кликуються на слідуючі слова Апостола Павла: „Коли це послання буде прочитане у Вас, то постарайтесь, щоб воно було прочитане й в Лаодикійській церкві; а те, що з Лаодикії, щоб і ви прочитали”   (Колос. 4, 16), говорять, що нібито   було ще послання до Лаодикійців,   яке не зберіглося.   Але в дійсності слова  Апосто­ла не дають підстави для такого висновку.   З цих   слів лише видно, що Апостол Павел дбав про те, щоб   його послання, призначені для певної   церкви,   передавалися й до других   церков.   Апостол,   очевидно,  знав,   що в Лаодикії є послання може його власне, а може, дру­гого  Апостола і   що Колосянам   було  б  користним прочитати це послання. Тому він, пересилаючи своє по­слання Колосянам, наказує  їм   передати   це   послання Лаодикійцям, а те, що у них було, взяти собі для   про­читання.   Про   існування   послання   до   Лаодикійців в словах  Апостола   зовсім не говориться. Та й самий ви­раз: „з Лаодикії” говорить  проти існування   такого по­слання. Через те, що місце написання декотрих  існую­чих апостольських послань невідоме, то на підставі   ви­разу: „каі тин ек  Лаодикіас  (ЕПІСТОЛИН)”  можна зробити висновок, що   якесь з існуючих   апостольських послань було  написане в Лаодикії, але   яке власне, того   ніхто сказати не  може.

Святі Отці й Учителі Церкви також навчають, що Св. Письмо містить  в собі всю   науку   Христової віри. Іриней  Ліонський  пише: „Читайте   уважно євангелію, яку  дали вам   Апостоли, читайте   уважно   пророків,   і переконаєтесь, що   провістили вони цілу  діяльність, ці­лу  науку й муку Господа нашого” (Проти єресей 4, 34). Св.  Клімент  Александрійський навчає, що розумні до­слідження в ділянці віри лише   тоді   ведуть   до правди, коли спираються на Св. Письмі   (Стром, кн. 2, гл. II),   а Св. Афанасій Великий навчає, що в Св. Письмі містить­ся   вся необхідна   для чоловіка   повнота   правди (Про собори гл. VI).   Блаж. Августин був тої думки, що хоча Св. Письмо не оповідає про всі   подробиці   із   земного життя Ісуса Христа,   але те, що   воно описує,   вистарчить для спасіння вірних   (Толков. на єв. Іоана 49). Най­більш ясно ту саму думку висловив   св. Григорій   Ниський. Він  сказав,   що Св. Письмо (Біблія)   є   правилом і правом при   ствердженні догматів   (Про душу й   воскресення). Св. Кирил Єрусалимський написав 18 „огласительних”   поучень, в яких вияснив христіянську  дог­матичну науку,   яка міститься  в єрусалимському   сим­волі віри. В четвертому „огласительному”  поученні він говорить, що не повинно учити того, що „не має підста­ви в Святому  Письмі”. Такій науці Св. Отців не супе­речить думка св. Василія Великого,   яку він висловив у 27-й главі своєї книги   про Святого  Духа, де читаємо: „Із захованих в Церкві догматів і   проповідань   деякіми маємо   від   писаного   навчання,   а деякі    приняли   від апостольського передання”, бо Василій Великий   догма­тами   „від апостольського передання” називає   неписа­ні звичаї, як хрестне знамя, звернення з   молитвою   на схід, благословення води   хрещення і т. п. обряди. Рівно ж не суперечать  вищенаведеній науці   Отців Церкви ті слова   Тертуліяна,   де він, вказавши   на  жертви  за померших і звичай не  поститися й не ставати   на колі­на в неділю, на звичай христіян при різних   обставинах життя знаменувати себе хрестним знаменем, каже: „Для всього того і тому   подібного   нема підстави в Св. Пи­сьмі, а все  спирається   на Переданні”   (De coronamilitis 3-4). Не суперечать ті слова науці Отців  тому,   що в них Тертуліян говорить не   про   теоретично-догматичні правди віри, а про правди релігійно-практичного христіянського життя.

А якщо Св. Письмо й Св. Передання   по    свойому догматичному змісту рівночестні й рівні, то не може бу­ти в науці віри такої   догматичної правди,   яка не ма­ла б   підстави в Св. Письмі. Такої правди   дійсно нема в православній науці віри. Деякі богослови вказують на учення Церкви про почитання святих, про почитання об­разів, про   молитви за   померлих і говорять,   що   це учення не має   підстави в Св. Письмі.   Але таке   твер­дження не відповідає дійсності. Це учення має  підставу в Св. Письмі, і вона вказується в науці віри. Одне,   що можна сказати про це учення, то власне те, що воно не розкрито так докладно й ясно, як розкриті в Св. Письмі інші, догматичні правди нашої віри. По своїй   істоті це учення має значіння  не стільки умоглядно-догматичне, скільки   практично-моральне,   і виявляється   в   релігійному житті чоловіка не в визнаванні догматичної прав­ди, а в явно практичнім почитанні. Тому напр. Филарет, архієпископ Чернигівський,   не   признає   цього   учення догматом, не вводить в систему   своєї  догматики,   „бо ці предмети, каже він, відносяться  до науки   християн­ського життя”*).   А наука   христіянського   життя, пра­вила   побожности,   як відомо,  не виражені   подрібно в Св. Письмі.

* Филаретъ архієпископъ   Черниговскій.   Православное  Догматическое   Богословіе. Черниговь, 1864 г. т. І, стр. 14—15, т. II, стр. 430.

При рівності Св. Письма й   Св. Передання по   їх догматичному змісту,   Св. Передання   не є зайвим  для Церкви, а навпаки має велике значіння для   неї.   Пер­ше всього,  воно опреділює   канон Св.   Письма, себто вказує, які власне книги треба  признавати священними, богодухновенними.   В  Св. Письмі  нема списка  таких книг, а існуючий склад   книг Св. Письма   основується виключно на Св. Переданні. І це цілком зрозуміло.   Як­що Св. Передання є устною передачою Божого   Об’явлення, є живим голосом Церкви, живим свідоцтвом, що йде  від батьків до дітей,   то хто, як не Св. Передання, може встановити канон священних книг, хто може вказа­ти, які книги написані з натхнення Духа Святого, як не живий голос   Церкви, в якій, за наукою Христа,   пере­буває Дух Святий.

Потім, Св. Передання має велике значіння для пра­вильного   розуміння й пояснення   Св. Письма.   Св. Пи­сьмо само по собі є мертвою буквою, яку   можна   по­ясняти так і інакше. Напр. слова Апост. Павла (І Тимоф. 3, 2),   що „єпископ   повинен бути одної жінки чоловік”, можна поясняти в тому розумінні, що він не може мати двох жінок одночасно, або в тому   розумінні, що  після смерти першої  жінки  він  може   взяти  другу,   потім третю, але обовязково одну.   Церква ж на підставі Св. Передання навчає,   що єпископ   тільки   одну жінку міг мати, і після її смерти другий раз женитися не міг. Крім цього, в Св. Письмі є думки, не висловлені зо всією яс­ністю й повністю.   В посланнях Апост. Павла   „є дещо незрозуміле”, як якже Апост. Петр (II Петра 3, 16). Хто може правильно   пояснити   все це?  Не інший   хто, як тільки  Церква, керуючись Св. Переданням.   Тільки жи­вий голос устного Передання, що йде від Апостолів, дає правильне розуміння   всього цього. А та обставина, що Св. Письмо дане   Церкві,   для Церкві і існує в Церкві, дає підставу для незаперечного висновку, що лише жи­ва традиція Церкви може   вказати, в якім значінні   тре­ба розуміти іноді неясні, короткі, уривочні  замітки  Св. Письма  про деякі правди й життя.

Крім того, що Св. Передання пояснює закріплену в мертвих буквах Св. Письма умоглядно-догматичну науку божого Об’явлення, воно містить в собі багато йдучих від апостольського часу церковно-каноничних постанов, релігійних об­рядів    і    правил    христіянського життя,   які   не   записані   в   Св.   Письмі. Апостоли в своїх священних книгах записали головну науку   Хри­ста, головні події й діла Його (Іоан 20, 34; 21, 25). Тіль­ки найголовніше записали вони   і з того, що торкаєть­ся священних обрядів, правил побожности, правил жит­тя   церковного й устрою   церковних громад. Подроби­ці всього того вони передавали христіянським громадам устно (II посл. Іоан. 12; ІІІ посл. Іоан. 13). Особливо яс­но про це свідчить Апост. Павел в першім посланні   до Коринфян. Написавши   багато про христіянську   віру й життя, Апостол   каже:  „А про інше   розпоряджуся,   як прийду” (II, 34). Очевидно, Апостол не все записав, а ба­гато чого передав   устно.   Все   передане устно   збері­гається в   Св. Переданні   й   має   велике значіння   для практичного життя христіянської Церкви. Все це не мо­же бути джерелом христіянської догматики, а є   підста­вою правил   побожного христіянського життя.

Пізніше Передання також було записане, і ми зна­ходимо його в найдавніших символах віри, в так званих апостольських правилах, в діяннях і постановах соборів вселенських і помістних, в давніх літургіях, в творах дав­ніх Отців і Учителів Церкви, в найдавніших  актах мученичеських і нарешті у всій практиці   давньої   христіян­ської Церкви. Розуміється, не все те, що записано в за­значених  джерелах і пам’ятниках,   уважається   за  апо­стольську   науку   або   постанову.   Вповні   правдивим і безперечним переданням уважається   те,   що згідне   зо Св. Письмом, або те, у що вірили всі, всюди й  завжди, Всякі інші записані   передання  мають церковне   похо­дження і необхідні, як церковні правила христіянського життя. Ще в  стародавні часи була   висловлена   думка, по правдивим апостольським переданням треба узнава­ти те, у що вірили всі, всюди й завжди. Таку думку висловив іще в V стол.   Вікентій Ліринський   (Commonitorium 1, 2, 28), а також   блаж. Августин,   який   говорить: «Що утримує вся   Церква,   і що без  усякої   соборної ухвали утримувалося в ній завжди,  те по   всій  спра­ведливості  ми   уважаємо   за передане   від   Апостолів .(De baptis V, 24). Таку думку піддержують   православні богослови й нашого часу. Київський митрополит  Антоній (Храповицький) каже, що не  все   записане з пере­дання  є непомильною істиною,   „а лише те, що принято всіми православними церквами, або всією Православ­ною Вселенською Церквою, те,  що заховується   лише декотрими церквами, напр., місцеві передання та звичаї, але не приняте всією Церквою, може бути поправлене і навіть знесене”*).

Зо всього вище   сказаного   вияснюється   взаїмне відношення між Святим «Письмом і Святим   Переданням. Св. Передання, як живий голос Церкви, пояснює мертві букви Св. Письма, а Св. Письмо, будучи незмінним, кон­тролює правдивість передань, які існували в Церкві. Св. Письмо, будучи закріплене в мертвих буквах, не  зміня­ється, і тому в чистоті й незмінності заховує христіян-ську науку. Святе ж Передання, яке заховується в Цер­кві шляхом устної передачі,  завжди  може змінятися і дійсно змінялося. Релігійне почуття людей першої доби христіянства почало багато чого додавати до правдивих передань. Але Церква признала правдивим лише те,   що або мало підставу в Св. Письмі,  або було згідне з ним. Різні оповідання про Христа,   яких   багато   з’явилося з початку христіянства, в яких дано було багато подро­биць із життя Христа, Церква не признала   правдивими, признала  їх апокрифічними, заборонила христіянам чи­тати їх**). Звідси виникає, що  коли появилося  Св. Пи­сьмо, то воно стало джерелом, що контролює   Св. Пе­редання. Тому то Отці  VII вселенського   собору, за­тверджуючи „церковне передання” про почитання обра­зів, кажуть,  що це передання   „є згідне з оповіданням євангельської проповіді”. Тому то й в Катехизисі     чита­ємо: „Повинно заховувати передання з Божим   Об’явленням і Св. Письмом згідне”.

* Опытъ Христіанскаго Православнаго Катихизиса. Составилъ Митрополигъ Кіевскій Антоній. 1924 г. стран. 9.

** Найбільш відомі новозавітні апокрифи: Євангелія Нікодима, Євангелія Фоми, Первоєвангелія Якова, Апокаліпсис Апост. Павла, Апока­ліпсис Апост. Петра та інші. (Вигуру. Руководство кь чтенію и наученію Бібліи. Москва 1897, т. І, стран. 67-90).

2. Наука католицька

В науку   Церкви про   Святе   Передання   католики внесли ту особливість,   що Св. Передання вони уважа­ють за друге, незалежне від Св. Письма, доповнююче йо­то джерело христіянської догматичної  науки.   Ватиканський собор постановив, що „вірою божественною й католицькою треба вірити в те все, що знаходиться в Сло­ві Божім писанім, або устно переданім”. Така наука про слово Боже писане й неписане  потрібна була   католи­кам   для того,   щоб   усправедливити   приняття в свою догматику тих правд, які не мають підстави для   себе в Святім Письмі, невідомі були давній христіянській Цер­кві і лише пізніше були   проголошені   як   богооб’явлені правди. Для прикладу можна вказати на католицьку науку про непорочне зачаття  Божої Матері.   До IX  віка це учення цілком не було відоме в Церкві.   А коли Роберт Пасхазій в IX  стол. висловив його, то воно скоро викликало проти себе   протести й заперечення   з боку знаменитіших богословів католицької   церкви, і лише в 1854 році було оголошено, як богооб’явлена правда.

Що Св. Передання не є окреме, незалежне від Св. Письма джерело христіянської науки, і що, значить, не може бути в христіянській науці віри такої догматичної правди, яка була б оперта лише на Св. Передані, про це сказано вище, Православна богословська наука твердо стоїть на тому, що кожний догмат віри повинен мати для себе підставу в Св. Письмі. Це розуміють і католики, і тому вони для своїх нових, лише на Св. Переданні опертих догматів стараються пришукати під­стави в Св. Письмі. Але трудно в Св. Письмі пришукати підставу для тої думки, якої там зовсім нема, яка не є Св. Переданням від часів Христа й апостолів, а є пізні­шим переданням місцевої церкви, або просто приватною думкою певного христіянського письменика пізнішого часу.

Католики   користаються  різними   способами   для того,   щоб доказати, що  їхні нові  догматичні  правди мають  підставу в Св. Письмі. Перше всього, вони певним словам Св. Письма надають зовсім не те   значіння, яке ці слова мають. Напр., слово: „перший”   при   імені Апостола Петра (Мф. X, 2) вони розуміють, як   „голов­ний”, або начальник апостолів, тоді як сам Апост. Петр уважав себе  рівним  з другими  старцями   пастирями. (с мпресвітерос),    а начальником   пастирів    (Архіпімін) називав  Ісуса  Христа  (І Петра V, 1—4). Апостол Павел  свідчить, що головними Апостолами, стовпами церкви уважаються три Апостоли: Яків, Петр і Іоан (Галат II, 3). Потім, католики з безперечних  місць Св. Письма строять силогізм і виводять з нього потрібний їм висновок. Напр., вони беруть слова Ісуса Христа: „Дух Святий походить від Отця” (Іоан XV, 26) і слова:   „Все що має Отець, моє” (XVI, 15) і кажуть: якщо   Отець має вла­стивість  ізводити Св. Духа, то ту саму властивість має й Син, бо Він має все те, що й Отець. Але   такий   ви­сновок неправильний. Цей висновок не є єдиний і необ­хідний, а лише такий  висновок,   за законами   логіки, уважається за правильний. Зі слів: „Все, що має Отець, моє”, можна зробити висновки, що Син, як і Отець, має властивість ні від кого не рождатися, що син рождається від Себе Самого.  Одначе   католики цих   висновків   не роблять, а роблять лише той,  який  їм  потрібний   для оправдання свойого учення   про   походження   Святого Духа і від Сина. Нарешті, католики цілком звязують свої нові догмати з декотрими місцями   Св. Письма.   Напр., католицьке учення про чистилище зовсім не має підста­ви в  Св. Письмі,  а католицькі богослови   силкуються звязати його зо словами Апост.   Павла про   майбутнє випробування діл людських огнем (І Корин.   III, 11—15). Але наука  Апост.   Павла   про майбутній  випробовую­чий   огонь зовсім не погоджується з католицькою   на­укою про  чистилище. За наукою Апост. Павла,   випро­бування огнем буде в якійсь день,  котрий   покаже   всі діла (ст. 13), а за наукою  католиків,   чистилище   існує завжди. Католицька наука говорить, що чистилище   по­трібне лише для  деяких людей,   а Апост. Павел гово­рить, що „огонь випробує діла кожного”   (ст. 13).   Ме­тою огня чистилищного є спалення людських   гріхів,   а метою  майбутнього випробування   огнем,   за   словами Апост. Павла, є виявлення того, яке є діло (ст. 13).  За наукою католиків, чиє діло згорить, той перейде в рай, одержить нагороду, а за наукою Апост. Павла, навпаки — той одержить нагороду, чиє діло устоїть (ст. 14).

Крім вказаних способів, згідність своїх нових дог­матів зо Св. Письмом католицькі богослови доказують іще так званою теорією догматичного поступу в Церкві, або так званою теорією розвитку догматів. Теорія ця в XVI стол. у Белярміна та інших викладалася так. Господь Ісус Христос дав Церкві всю повноту правд христіянської віри, але Церква не могла одразу засво­їти й зрозуміти їх. Лише потім в міру розумового й мо­рального розвитку членів Церкви в її свідомості спли­вають і стають зрозумілими все нові й нові правди віри, і таким чином повстало багато нових догматичних правд, принятих  Церквою в  свою науку.

Явна штучність і неправдивість  вищевказаної те­орії були   причиною  того,   що   католицькі богослови відкинули її й   стали прихильниками   нової  теорії роз­витку   догматів,  яку  склав  професор   Ньюман в 1845 році. За теорією Ньюмана,   Ісус   Христос дав  Церкві не всю повноту правд віри, а тільки деякі основні прав­ди, з яких члени Церкви, в міру   свого   розумового   та морального розвитку, виводять дорогою логічного   розумовання нові висновки, нові   правди   віри,   а Церква проголошує їх,  як богообявлені,   обов’язкові  для   всіх правди віри. Боже Об’явлення є  таким чином,   за   тео­рією Ньюмана, якби зерно, з якого має вирости  велика система христіянської науки. Проголошення   виведених висновків обов’язковими правдами віри відбувається   не одразу, бо ці висновки з початку мають характер  при­ватних думок або місцевих   передань, які не всіма ува­жаються  за правдиві і одні богослови приймають їх, а другі відкидають. Лише коли закінчиться боротьба за й проти них, коли завершиться   процес  їх перевірки   та дослідження, коли вони все  більше  та більше   розпо­всюджуються й приймаються   вірними, тоді Церква со­борною постановою або папським декретом   оголошує їх, як богообявлені, обов’язкові для всіх правди віри.

Перше ніж робити завваги відносно теорії Ньюма­на, треба сказати, що з православної точки погляду не можна відкидати думку про догматичний розвиток в Церкві. Церква, як духовно-благодатне Тіло Христове, не може не розвиватись у вірі й пізнанні христіянської науки, і вона дійсно розвивається й „росте зростом Божим” (Колос. II, 19) „при діланні в свою міру кожно­го окремого члена” (Ефес. IV, 16).   Про розвиток Церкви свідчить вся історія Церкви. З бігом віків христіянська наука й догматична свідомість вірних все   більше та більше розвивається й піднялася  так високо, що й порівняти не можна з давнішими часами. Собори й окре­мі письменики Церкви  дали багато пояснень  Божого Об’явлення, які приняті в склад христіянської науки віри, як безперечні правди. Але всі ці  пояснення не є чимсь новим,  доповнюючим по свойому змісту Боже Об’явлення,  а є лише поясненням,  виявленням думки,  яка мі­ститься в  певних  словах  Божого Об’явлення.   Правди Божого Об’явлення,  що становлять  предмет  або зміст христіянської віри, завжди зостаються незмінними. Змі­няється лише  розуміння  їх  людьми, пояснення їх,  бо зростає серед людей пізнання Бога   (Колос. І, 10), зро­стає  віра  (2 Солун. І, 3)  і взагалі  зростає духовний розвиток членів Церкви  (Ефес. IV, 13; II, 21). Тому хоч і православне богословіє признає й прямує до догматич­ного розвитку в Церкві, і не кладе перепон  свобідному постійному прямуванню людського духа до  пізнаня Бо­га, одначе православні богослови не  признають  теорії Ньюмана, бо ця теорія говорить не про той   розвиток, про який говориться в Св. Письмі, і має на меті не по­яснення незмінного   Божого   Об’явлення,   а прямує   до оправдання нових католицьких правд віри, які не мають підстави в Божому Обявленні.

Коли ми ближче познайомимось з теорією Ньюма­на, то зауважимо, що вона в своїй   основі має   непра­вильні думки.   По-перше, неправильною є думка   Ньюмана, начеби  Ісус  Христос  дав  Церкві тільки деякі основні правди віри. Св. Письмо містить в собі не кіль­ка основних правд  віри, а ціле множество їх.   В най­давніших символах віри, що їх уложення дехто приписує Апостолам, також є багато правд віри. Послання Апост. Павла до Римлян  справедливо уважається  декотрими богословами за перший виклад христіянської догматики. Сам Ісус Христос говорить,  що Він  дав  людям   всю повноту правди. Він сказав: „Все, що (Я) чув   од Мого Отця, об’явив вам”  (Іоан. XV, 15). Дух  Святий був  по­сланий не для нових об’явлень і не для  дальшого   розвитку науки Христа, а тільки  для  пригадування  того, що сказав Христос.  „Дух Святий,—каже Христос,—Яко­го пошле Отець у Імя Моє,  Той   навчить  вас усього і пригадає вам  усе,  що Я  казав вам”   (Іоан. XIV, 26). Апост. Павел говорить про себе, що він старався   пере­дати людям „всю волю Божу” (Діян. XX, 27), а в посланні до Галатів він пише: «Коли б навіть ми або ангел з неба благовіствував вам більше того, що ми благовіствували вам, нехай буде проклятий» (І, 8).

По-друге, неправильною є думка Ньюмана, наче би з основних правд віри, даних   в Обявленні, можна виво­дити нові правди й оголошувати  їх,  як богообявлені. Треба  взяти під  увагу, що Боже Об’явлення,   яке ста­новить зміст христіянської віри, є вічне й незмінне. До­дати до нього нову правду, як  богообявлену, не мож­на, бо з приходом на землю Сина Божого  закінчилося Об’явлення. Правда, через те, що в Св. Письмі   не   про всі правди віри сказано докладно, Церква дає в міру по­треби, під руководством Духа Святого, пояснення правд Божого Об’явлення. Але ці пояснення не є новим   об’явленням, новими правдами віри, а є лише новими форму­лами для правд Об’явлення. Ці формули встановляються Церквою для   більшої  зрозумілости   правд Об’явлення. Доки   христіяни будуть прямувати до пізнання Бога, до зрозуміння Його Об’явлення, доти Церква буде   давати нові й нові   пояснення правд Об’явлення.  Одначе через такі пояснення збільшується   новим  змістом не   Боже Об’явлення, а церковне   пояснення його,   збільшується людське розуміння   Божого Об’явлення.   Про збільшен­ня церковних пояснень особливо ясно свідчить   історія вселенських соборів. Майже кожний вселенський собор дав своє пояснення до науки про   Особу Сина Божого, виясняв ту чи іншу сторону цієї науки. Одначе сама ця наука по своїй суті, по свойому змісту, зоставалася не­змінною, бо в Ісуса Христа, як Сина Божого, як Богочоловіка вірили й до соборів. Нічого подібного не мож­на сказати про ті пояснення, чи виводи шляхом логічно­го розумовання, які роблять католицькі богослови для оправдання своїх нових правд віри. Ці виводи зміняють зміст віри, вносять нові правди.   Візьмім,   напр.,   науку про Святого Духа.   Перший вселенський собор про Св. Духа сказав лише слова:   „і в Святого   Духа”.   Другий вселенський собор, на підставі Св. Письма та   найдавні­ших символів, що були складені на підставі   Св. Письма й уживалися в церквах, дав докладне вияснення про Св. Духа, і це вияснення було прийняте як у східній,   так і західній церкві, хоча західня церква не мала своїх пред­ставників на другому вселенському соборі. Між тим католицький вираз: „і від Сина” (Filioque) не має   підста­ви ані в Св. Письмі, ані в  найдавніших  символах.   Не був він прийнятий на  сході,  та й на заході,  в самому Римі був внесений в символ лише в 1014  році з  наказу папи Бенедикта VIII, проти волі й протестів  римського духовенства. А догматом католицької церкви цей вираз став лише після Флорентійського собору 1439 року. Яс­на річ, що вираз „і від Сина” був не поясненням, а но­виною для христіянської віри, зміняв її зміст, і тому не був прийнятий на сході зовсім,   а на заході лише в XV стол. Тому то православні  богослови не можуть  пого­дитись з теорією Ньюмана, якою він хоче оправдати цей вираз і всі інші нові католицькі правди віри.

Святі Отці й Учителі Церкви завжди дбали про те, щоб уникнути  новин у вірі. Ще в V стол.   Вікентій Ліринський виясняв, яке передання, яку науку треба признавати правдивою.  Правдивим  переданням,   каже він, треба признавати „те, що ти  прийняв,   а не те,  що ти видумав,  діло не   розуму, а учення…   діло,   що дійшло до тебе, а не те, що тобою відкрите” (Commonitorium 1. 22). Отці VІ вселенського собору в першому свойому прави­лі кажуть, що вони стараються заховати передану їм ві­ру без новин і змін, і що вони „рішили   ані прибавляти нічого, ані  убавляти у вірі”. Римський   папа   Агафон, посилаючи легатів на VI вселенський собор, говорив їм: „правдива віра не може  змінятися й   не може пропові­дуватися з початку так,   а потім інакше”; така  неста­лість, каже він далі, властива тому, „що не має правди в своїй  основі”*). А так іменно виходить у католиків, бо вони з  початку проповідували  віру  так само, як і православний схід, і лише пізніш, а особливо в середні віки почали проповідувати її інакше,   бо ввели   в свою науку віри багато таких догматів, яких не знала старо­давня христіянська Церква.

Неправильна думка Ньюмана, начеби вселенські со­бори   проголошували  нові   правди   віри.   Собори не проголошували  нових  правд, а  лише давали пояснення існуючої в Церкві  віри.   Одержавши   від  Христа й Апостолів правди   христіянської віри, Церква  дбала не тільки про точне  заховання цих правд через буквальне повторення їх,  але  старалася вияснити  зміст і взаєм­ний звязок їх, старалася виражати їх в певних  форму­лах, які давали можність краще  зрозуміти їх.   Богообявлені правди, що становлять зміст христіянської  віри, були прийняті вірою.

* Деянія вселенских соборовъ   вь   рус.   переводе.    Казань. 1871 г. т. VI, стран. 121.

А формули, що їх давали собори, наближали ці   правди до  людського розуміння. Таким чином предмет віри ставав до  певної міри   предметом знання. Добре про це говориться в   церковній   службі на день „Трьох Святителів” (30 січня), де співається, що Святі Отці „словом  розума   складали догмати,   що   їх перше рибаки силою Духа викладали в простих словах”. Соборні пояснення правд віри стояли до певної   міри в звязку   з появою єретиків. Єретики неправильно   пояс­няли,   переіначували й перекручували   існуючі в Церкві правди віри,   не   вповні  розкриті в Св. Письмі. Святі Отці на соборах „зруйноване   єретиками   поправляли й розлажене ними приводили до згоди”*).

В своїх  догматичних   соборних  постановах   Отці Церкви   користалися  словами й виразами   Св. Письма. Але коли в Св. Письмі вони не знаходили слів, які точ­но й зрозуміло   виражали би певну думку христіянської віри, то вводили в свої постанови   нові слова, як напр.: Тройця,   Особа,   Іпостас,   одноїстотний,    Богочоловік, Богородиця і т.п. Але введення таких слів не було вве­денням нових правд віри, а було лише   виробленням но­вої богословської термінології, яка більш точно, ясно й зрозуміло   передає зміст певної об’явленої правди   віри. Своїми символами й   постановами Святі   Отці не мали на меті виясняти певну  правду віри зо всією повнотою й докладністю, зо всіма доказами, а старалися дати ли­ше  точну й ясну загальну   формулу   догматів**). „Про кожний догмат (навіть   про догмат Св. Тройці)  завжди можна предложити такі   питання,   на   які   відповіді не знайдемо в  данім  ученні Церкви, і треба   буде   обме­житись тільки   приватними думками,   чи то своїми,   чи давніх знаменитих пастирів Церкви”***). Звідси виникає, що наука Церкви не   завершена.   Багато є питань,   які вимагають авторитетного соборного рішення. Утворення спеціальної римсько-католичєської богословської систе­ми в звязку з відокремленням західньої церкви від Цер­кви   вселенської  православної,   поява   протестантства також  дають багато питань для вселенського   собора. Такий собор потрібний, і він буде!

* Ibidem. т. VII, стран. 271.

** Єп. Сильвестр. Опытъ Православного Догматического Богословія. Кіев, 1892, т. І, стр.65.

*** Макарій, митрополит Московскій Православно-догматическое Богословіе. Изд. 5. С.-Петербургъ, 1895 г., т. І, стран. 22.

3. Наука протестантська.

Протестанти і всі сектанти, які в своїй науці віри придержуються основних тез  протестантства,   внесли в науку про Св. Передання ту особливість, що цілком від­кинули Св. Передання. Вони не надають  Св. Переданню значіння ні для богословської   христіянської   науки, ні для   церковно-практичного христіянського життя, бо признали Св. Письмо єдиним   джерелом   віри й   прави­лом побожности. Але з такою наукою  протестантів не можна погодитись. Цілковите відкинення Св. Передання суперечить  багатьом місцям Св. Письма, де говориться про необхідність  триматися Св.  Передання.   Найбільш настирливо вимагає триматись передань Апост.   Павел, той самий Апостол, на посланнях якого   протестанти й їх прихильники хочуть   оперти свою   науку.   В другому посланні до Солунян цей Апостол пише: „Отже,  брати, стійте й держіться  передань, яких ви навчилися чи то словом,   чи посланням нашим” (II, 15).   „Наказуємо вам, брати, іменем Господа нашого Ісуса Христа,   щоб   ви уникали  кожного брата, що жне непорядно і не згідно з переданням,  яке прийняв від нас” (III, 6).  В першому посланні до Коринфян Апост. Павел пише:   „Хвалю вас, брати, що ви все моє пам’ятаєте й заховуєте передання, як я передав вам” (XI, 2).  Для  продовження й  поши­рення діла христіянської  проповіді  Апостоли   ставили своїх заступників, які заступили Апостолів після їх смер­ти,   яких Апостоли   навчали й устно   й через Св. Пи­сьмо.  Одним з таких заступників був святий  Тимофей, людина, що добре знала Св. Письмо (II Тим. III, 15).   До того Тимофея Апост. Павел написав  два  послання, в яких переконує його триматися не тільки того, чого він навчився з Письма Святого, але й того, що він чув від Апостола. Апостол пише Тимофеєві так: „Зразок здоро­вої науки, яку ти чув від мене, держи з вірою й любов’ю в Христі Ісусі” (2 Тим. І, 13). “А що ти чув від мене при багатьох свідках, це передай вірним людям, які  будуть здібні й інших навчити“ (— II, 2).

Суперечить  Св. Письму й те, що  протестанти   не надають Св. Переданню значіння для побожного церков­ного життя. Як вже вище зазначено), Св. Письмо, заключаючи в собі всю догматичну віру, містить в собі да­леко не всі правила побожного життя. Ці правила захо­вуються в Св. Переданні, і тому, ясна річ, воно потріб­не для церковно-практичного христіянського життя.

Як було зазначено вище, Св. Передання дає можливість становити канон священних богонадхнених книг). Протестанти, відкидаючи Св. Передання, не можуть встановити, які власне книги богонадхнені і містять в собі правдиву науку віри. Відомо, що почина­ючи з самого Лютера, протестантські богослови відки­дають деякі книги Св. Письма, як напр., писання Апост. Якова, Апост. Петра, Апкаліпсіс.

Відкинувши Св. Передання, протестанти дозволяють кожній людині не тільки  свобідно  читати   Св. Письмо, але й поясняти його. Вони не звертають уваги на слова Ап. Петра (II Петр.   Ш, 16)   про те, що в посл. Апост. Павла є думки незрозумілі, що неправильне пояснення цих думок веде людину до погибелі. Вони кажуть,   що   не­ясні місця   Св.   Письма   треба   поясняти   відповідними ясними і що при пояснені Св. Письма людиною руководить   Дух   Святий, оберегаючи  її від   помилок.   Але з такими міркуваннями протестантів не можна погодитись. Місця ясні для пояснення місць неясних людина мусить підбирати згідно свойого особистого розуміння. Хто ж може бути певний, що він правильно   підібрав   потрібні місця. Твердження протестантів, начеби Дух Святий руководить людиною при цій роботі,   є неспроможне,   бо його ніяк не можна доказати. А та обставина,  що про­тестантські   богослови не   згідні між   собою   в самих основних питаннях христіянської науки, показує, що во­ни руководства Духа Святого  не  мають. Одне читан­ня Христової науки,   записаної   Апостолами   на папері мертвими буквами, не може без керування   духом  Церкви   бути  вистарчаючим, „бо буква вбиває, а дух живо­творить (II Кор. III, 6).

В зв’язку з заввагами відносно католицької та про­тестантської науки про джерела христіянського богословія треба сказати ще кілька слів про загальний характер католицького й протестантського богословствування.

 

Правдиве христіянське знання є гармонійним сполученням віри та знання, богооб’явленої науки   Церкви й богословських розумовань віруючої душі. В історії розвитку христіянського знання таке гармонійне спо­лучення рідко спостерігається. Звичайно,   люди в утво­ренні свойого христіянського світогляду дають перева­гу або вірі, або знанню. Різниці цих напрямків особливо ясно виявилися в католицизмі та протестантстві.   Като­лицькі  богослови прямують до того, щоб свої «людські розумовання богословські підняти на ступінь   безпереч­них правд віри,   щоб всю різноманітність   прояв богословствуючого розуму привести до єдности. Тому вони обмежують право   розуму в   богословії,  користаючись для цього різними способами, навіть інквізицією.   Вони ставлять  розумові вимогу  якби  непомильности в його міркуваннях,   вимогу  обов’язкової згоди з прийнятими правдами, а це вже веде до позбавлення розуму свобідної думки. Цією особливістю  католицького  богословствування пояснюється, чому в католицькій церкві було піднесено на ступінь безперечної правди віри так бага­то приватних людських  думок,   а особливо   в середні віки.

Навпаки, протестантські   богослови   прямують   до того,   щоб  свої  богословські розумування   поставити незалежно від науки Церкви. Виходячи зо свого основ­ного принципа — свобідного особистого   розуміння Св. Письма, вони хочуть безперечні   правди віри звести до звичайних людських міркувань. Таке прямування проте­стантських богословів веде до широкого   індивідуалізму в знанні, до надзвичайної різноманітности й  свободи в знанні,  але без його єдности. Через відокремлення   від науки  Церкви протестантська богословська наука тра­тить під собою твердий грунт,   а разом із тим і те го­ловне,  задля чого вона   існує — свою  релігійну   вар­тість, тратить своє   вище призначення — вести   вірних під покровом Церкви до можливої повноти,   розуміння та пізнання Христової істини, руководити  ними у вірі й побожності.   Небезпека,   яка виникає з  такого  непра­вильного напрямку протестантської богословської науки стала ясною й для самих протестантів. Тому ще в XVII в. серед них повстав напрямок  думки, який прямує до обмеження індивідуалізму та суб’єктивізму в христіянськім знанні, до признання церковного авторитета проте­стантських символичних книг, хоча таке  признання суперечить протестантському принципу свободи в розумін­ні Св. Письма. Цей напрямок називається в протестант­стві ортодоксією. Представниками його були: Томазій, Фр. Філіппі, Лютардт, Генр. Шмід, Мартенсен (1884 р.) та інші.

Очевидно, протестантські ортодоксальні богосло­ви прямують до того, до чого завжди прямувала й пря­мує в кращих своїх представниках православна бого­словська наука. Ця наука признає авторитет Церкви при поясненні правд віри, але разом із тим дає свободу для богословської думки. Сполучення авторитета богоо’явленої науки Церкви та богословських міркувань віруючої душі має своїм наслідком те, що православні богослови не прямують ані до піднесення своїх люд­ських міркувань на ступінь безперечної правди, ані до зведення богооб’явлених правд віри на ступінь людських думок.