ЯК ПОВОДИТИСЬ У БОЖОМУ ХРАМІ

Інколи можна почути таку думку: «Я не йду до храму, бо не знаю як там поводитися». Яким чином людина може виправити цю ситуацію? Найперше, повинна захотіти навчитися, тобто виявити бажання знати. Звідки може знати? Хто повинен навчити, пояснити, виправити? Звичайно священик, який покликаний навчати і, зокрема, правила поведінки у храмі.

Не боятися зайти до храму

Коли ми вперше заходимо до якогось храму, ніколи не треба боятися зайти. В храм зайти - це справа благородна... І ніколи храм не треба оминати. Є 5 вільних хвилин - варто зайти і помолитися. Цей час ніколи не буде втраченим. Страх «не знати як поводитися» і «що робити» треба перебороти, знаючи, що Господь дивиться на серце людини і на намір людини, яка заходить до храму, хоча, звичайно, бажано дотримуватись певних правил.

ХРАМ

Спільнотні богослужіння відбуваються у спеціальних приміщеннях - храмах, або по-іншому - церквах. Первісні християни збиралися на молитву в приватних будівлях, але швидко з’явилися окремі приміщення, призначені лише для богослужень. Суттєві елементи християнських церков перейнято з юдейської традиції, однак  упродовж століть облаштування храму зазнавало деяких змін, доки набуло звичного для нас вигляду.

Сучасний храм у нашому обряді має три функціональні частини: вівтар, храм вірних і притвор. Окрім цього, як правило, поблизу вівтаря облаштовують допоміжне приміщення - ризницю, яке у нас називають захрестям. Традиційно вівтар символізує небо і спільноту святих, храм вірних - землю та Церкву Христову, натомість притвор, який спрямований на захід - символізує царство померлих, пекло.

Вівтар, який розташований у східній частині храму, відгороджений від храму вірних іконостасом. У центрі вівтаря міститься престол, на якому звершується Євхаристія. Ліворуч від престолу стоїть проскомідійник, або жертівник - стіл, на якому готують Дари під час проскомидії.

Престол вкритий спеціальними покровами; на престолі не може стояти нічого, окрім кивоту (дарохранильниці), книги Євангелія та напрестольного хреста. За престолом уміщено семисвічник, обабіч якого можуть стояти рипіди. До святилища не дозволено входити нікому, окрім духовенства та церковного причту.

В іконостасі, перегородці з іконами, влаштовано троє дверей: центральні царські й бічні дияконські. Через царські двері, як правило, входять під час богослужень лише єпископи і священики, а через дияконські - диякони та церковний причет.

Дещо підвищену частину храму вірних між тетраподом й іконостасом називають солеєю; на ній влаштовано амвон - підвищення, з якого читають Євагеліє, виголошують проповіді тощо.

У передній частині храму вірних розташовано стіл, який називають тетраподом. На ньому покладено ікону для почитання, яку змінюють відповідно до свят церковного року, хрест та свічки. Під час певних церковних богослужінь на тетрапод кладуть Євангеліє або литійник (посудину для освячення хлібів, пшениці, вина та єлею).

У храмі вірних, як правило, є кліроси і хори - місця, призначені для дяків та співців. Вірним, якщо вони не беруть особливої участі у церковному співі, не слід перебувати на кліросі чи на хорах.

Богослужіння відбувається відповідно до функціонального і символічного призначення окремих частин храму. Так само й учасники богослужіння займають відведені їм місця. Священнослужителі, як правило, перебувають у вівтарі, а вірні - у храмі вірних чи притворі.

Храм стає святим місцем завдяки освяченню, що його здійснює єпископ. Під час такого освячення храм іменують на честь Осіб Пресвятої Тройці, Богородиці, церковних празників, святих тощо. Як правило, день освячення храму стає т. зв. храмовим празником, який урочисто святкують щороку. Святим місцем вважають і церковне подвір’я; в давнину на церковному подвір’ї влаштовували цвинтар, де хоронили померлих парафіян.

на початок


Чи дозволено жінкам під час місячних входити до храму, сповідатися й причащатися?

Заборона входити у храм жінкам, у яких відбувається названий фізіологічний процес, дуже давня й відома ще у Старому Завіті. Вона зумовлена культурними особливостями, які акцентують на «обрядовій чистоті». Сьогодні гігієнічні аспекти цієї проблеми втратили актуальність, а в сучасних церковних приписах, які зобов’язують усіх християн брати участь у літургії в усі неділі та празники, не знаходимо винятків для жінок  у т. зв. «критичні дні». Тому немає правової  підстави забороняти жінкам входити до храму. Натомість, поважаючи двотисячолітню християнську традицію, слід з розумінням ставитися до тих, хто дотримується давніх звичаїв, якщо вони не пов’язані з якимись забобонами, що суперечать християнській вірі.

на початок


Чи можна палити на церковному подвір’ї, паперті?

На церковному подвір’ї не палять, рівно ж як і на паперті (ґанку церкви), бо церковне подвір’я є освяченим.

на початок


Чи дозволено входити у храм або на церковне подвір’я з домашніми тваринами?

Від дуже давніх часів існує заборона вводити до храму будь-яких тварин чи птахів. Давні церковні закони приписували покарання за такі дії. В богослужбових книгах є навіть спеціальні молитви на очищення храму, «якщо забіжить собака». Такі заборони, мабуть, пов’язані з наявним у різних культурах поділом тварин на чистих і нечистих. Так, наприклад, собак завжди сприймали як істот демонічних, пов’язаних із нечистими силами, тому не дивно, що існують такі категоричні заборони. В теперішніх часах, коли трапляється, що бездомні собаки забігають на церковне подвір’я, або навіть і до самої церкви, то, мабуть, це свідчить про затрату в нас почуття «святого» та спільної відповідальності за належний порядок у Божому храмі.

на початок


Чи можуть вірні жертвувати ікони та інші речі для оздоблення храму?

З давніх-давен вірні долучалися до оздоблення святинь. Більш майновиті навіть будували храми власним коштом. Будова та облаштування храмів і тепер відбувається старанням вірних. Однак при цьому слід дотримуватися певних приписів, бо відповідальною за належний вигляд і стан храму є церковна влада. Ікони, чи інші предмети, які зберігаються у храмі, мають певні (не тільки декоративні) функції. Мало того, кожна річ у храмі, окрім прикладного значення, набула також значення символічного. Тому, бажаючи пожертвувати якусь річ для церкви, потрібно звернутися до настоятеля, який є відповідальним за облаштування храму, і він вирішить, чи доцільно придбати цю річ і як вона має виглядати. Поспішати з придбанням не варто, бо може виявитися, що придбана річ не надається для церковного використання або дублює вже наявну. Не доречно загромаджувати храм численними однаковими іконами невисокої мистецької вартості, фігурками «кустарного» виконання та іншими декоративними предметами, які не відповідають святості місця.

Ризи священнослужителів і церковна утвар

Для богослужінь священнослужителі одягають спеціальний одяг, який називаємо ризами. Цей одяг упродовж віків набув символічного значення і свідчить про надзвичайність усього, що відбувається під час богослужіння. Відповідно до ступенів священства відрізняється і богослужбовий одяг: одні ризи належить одягати дияконам, інші - священикам, а ще інші - єпископам. Тут йтиметься про облачення дияконів та священиків.

Отож, богослужбовим одягом для диякона є стихар - довга біла туніка, яку в нашому обряді дещо видозмінено і яку ще називають «далматика». Поверх стихаря диякон одягає орар - довгий широкий пояс, який переперізують через ліве плече і протягують попід праву руку.

Священик для звершення богослужень одягає стихар, на шию - єпитрахиль. Це зшитий докупи широкий пояс із отвором для голови, який спадає з шиї до колін. Стихар і єпитрахиль підперезують поясом, а рукави стихаря стягують спеціяльними нарукавниками. Поверх цього убранства священик одягає фелон - накидку з багато оздобленого матеріялу.

Усі ризи священнослужителів мусять відповідати певним вимогам; ризи використовують під час богослужіння після відповідного освячення.

на початок


Євхаристійний посуд

При звершенні Божественної літургії використовують спеціальний посуд. До нього належить чаша, дискос, звіздиця, копіє і ложиця. Чашу вживають для приготування і освячення вина, туди у відповідний момент літургії вкладають частиці освяченого Хліба і з неї причащаються священнослужителі та вірні. Дискос служить для приготування євхаристійного Хліба та перенесення його на престол під час великого входу.

Звіздицю кладуть на дискос, щоб унеможливити змішування частиць Хліба, складених у певному порядку. Копієм священик під час проскомидії викраює з просфор Агнця та інші частиці, які буде використано на літургії, а ложицею причащає вірних. Усі ці речі, з огляду на їх надзвичайне призначення, прийнято виготовляти з коштовних металів.

При звершенні літургії використовують спеціяльні покровці, якими покривають Чесні Дари. Покрівців є три: два малих для чаші й дискоса та один великий. Великий покрівець називається воздух. Ним покривають чашу і дискос поверх малих покрівців.

на початок


Інші речі, які використовують під час богослужіння

Неодмінним елементом кожного богослужіння є свічки. Свічка - це жертва Богові і Його храмові, її світло виражає теплоту любови до того, в честь кого її запалюють. Свічку не можна сприймати як засіб умилостивлення чи задобрювання. Свічки у храмі запалюють у визначених місцях і тоді, коли це передбачено під час певних богослужінь. Окрім того існує традиція, згідно з якою присутні на богослуженні вірні запалюють маленькі свічечки за здоров’я, чи упокій своїх ближніх.

Під час богослужінь храм обкаджують пахучою речовиною - ладаном. Для кадіння використовують спеціяльну посудину на довгих ланцюжках, яку називають кадильницею.

Серед церковної утварі є процесійні хрести та хоругви, які використовують під час хресних ходів та інших богослужінь. Щодо їх використання немає чітких церковних приписів, однак існують різноманітні місцеві традиції.

на початок


Приготування до богослужіння

До участі в богослужінні, яке є подією небуденною, готуємося тілесно й духовно. Антоній Сурозький з цього приводу писав: «До храму збираєшся з того моменту, коли прокидаєшся, і знаєш: я йду на зустріч з Живим Богом. І одягаєшся по-іншому, і готуєшся по-іншому, намагаєшся, щоб не було зайвих розмов, щоб ніщо недостойне не розсіювало тієї глибини, що в ній одній можна пережити зміст храму». Святе Письмо містить вимогу примирення з ближніми перед тим, як маємо відвідати храм, вказуючи таким чином на незвичайність того, що відбувається під час богослужіння (див. Мт. 5, 23-24). Бо якщо ми не дбаємо про стан своєї душі, то зовнішні прояви нашої релігійності є нещирими.

Віддавна існував звичай іти до церкви, проказуючи певні молитви. Їх можна почати словами: «Благословен Бог наш завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків». Далі промовляти тропар, кондак чи інші молитви конкретного дня, «Ісусову молитву» або 50-й чи 90-й псалом. Перед самим храмом треба перехреститися і, входячи, можна проказувати молитву:

«Увійду в дім Твій,поклонюся до храму святого Твого в страсі Твоїм. Господи, настав мене правдою Твоєю, ворогів моїх ради ісправ перед Тобою путь мою. Бо немає в устах їх істини, серце їх суєтне, гріб відкритий - гортань їх, язиками своїми лукавили. Суди їм, Боже, щоб відпали від замислів своїх; по множеству нечестя їх відкинь їх, бо преогірчили Тебе, Господи. І нехай возвеселяться всі, що уповають на Тебе, вовік возрадуються, і вселишся в них; і похваляться Тобою ті, що люблять ім'я Твоє. Бо Ти благословиш праведника, Господи; як оружжям благовоління вінчав Ти нас».

на початок


Чи є якісь вимоги щодо одягу вірних на богослужіннях?

Одяг, окрім основної функції - служити накриттям для нашого тіла, має ще й іншу функцію - виражальну. В сучасному суспільстві ця остання функція хоч дещо знівельована, однак і надалі присутня. В чому вона полягає? Одягаючись у певний одяг, ми ніби являємо себе назовні, «розповідаємо» про себе, про свої наміри тощо. Наприклад, коли ми бачимо людину в уніформі, то розуміємо, що це - військовослужбовець. По особливому ми одягаємося у відповідальні моменти нашого життя, такі, як шлюб, похорон тощо. Богослужіння як незвичайна подія, тобто зустріч з Богом, також передбачає певне зовнішнє приготування, яке ми чинимо, одягаючись відповідно до того, чим маємо намір займатися. Готуючись внутрішньо до молитовного зосередження на літургії, людина не одягатиметься в одіж, яка виражає зовсім інші, часом несумісні з християнським благочестям наміри й прагнення. Хоч «все мені можна...», але не забуваймо, що «...не все корисно» (пор. 1 Кор. 6,12). Християнське богослужіння за своєю природою спільнотне, тому, бажаючи брати у ньому участь, мусимо зважати на добро інших його учасників. Це означає, що коли ми зібралися молитися разом, то наш зовнішній вигляд не має бути зухвалим, викличним і не відволікати уваги інших від того, що відбувається у храмі. Біблійні приписи щодо одягу в храмі дуже конкретні, однак світська мода мінлива. Те, що тисячу років тому вважалося зухвалим і непристойним, тепер зустрічається на кожному кроці й уже не викликає обурення. Тому, напевно, слушно буде намагатися не лише дотримуватися конкретних біблійних приписів, а зважати на те, для чого ці приписи були встановлені. А в них заборони щодо одягу встановлені для підкреслення святості місця, у якому перебуваємо, святості події, у якій беремо участь, і любові до ближніх, з якими разом молимося.

Окремо слід згадати про мобільні телефони, з якими ми заходимо до храму. Кожний з нас, мабуть, був свідком того, коли у найурочистіший момент літургії звучав телефонний дзвінок. Тому пам’ятаймо, що перед входом до храму дзвінок телефону слід вимикати.

на початок


Прийшовши до храму

До храму входимо завжди до початку богослужіння, тихо і благоговійно, як до Божого дому. Краще прийти за 10-15 хв. до початку, тоді буде час поставити свічки, подати записки за здоров’я чи упокій наших близьких, помолитися перед іконами. Розмови, сміх, шум при вході та під час перебування у храмі зневажають святість Божого дому й не сумісні з християнським благочестям. Традиція приписує чоловікам входити до храму з непокритою головою, а жінкам голову покривати. В наших часах жінки і поза храмом ходять з непокритим головами, тому тепер складно вимагати беззаперечного виконання біблійного припису, який вимагає, щоб жінки у храмі перебували з покритими головами. Такий припис так само треба сприймати як вимогу щодо скромного й благочестивого зовнішнього вигляду на спільній молитві. Що з того, що жінка перед дверима храму одягне на голову хустину, якщо інший одяг далеко не відповідає святости місця, у якому вона має намір перебувати.

Ввійшовши до храму, зупиняємося недалеко від дверей і тричі хрестимося. Потім можна підійти до тетраподу чи аналою, на якому покладено ікону, і, двічі перехрестившись, поцілувати ікону, а тоді перехреститися ще раз.

При потребі, проходячи перед царськими дверима іконостасу, зупиняємось і робимо малий поклін із хресним знаменням.

Вже від перших століть християнства було заведено, щоб у храмі жінки стояли окремо від чоловіків за спеціальною перегородкою. Тепер чоловіки у храмі зазвичай стоять праворуч, а жінки - ліворуч (подружжя може стояти разом, наприклад, у центральній частині храму). Звісно, що такого звичаю кожен дотримується з власної волі, бо теперішні церковні приписи не регламентують того, де люди мають ставати у храмі вірних. Прохід навпроти царських дверей (по можливості) не займають, щоб був доступ до тетраподу.

Ставши в храмі, з присутніми вітаємося тільки поклоном, але ніколи за руку. Навіть з близькими в храмі не розмовляємо. З часом люди звикають стояти на «своєму» місці, тому, яке їм найкраще відповідає для молитви, але якщо це місце зайняте, то стаємо там, де вільно. В Божому храмі не годиться виявляти якісь претензії на власне місце.

Ходити по храмі під час відправи не дозволено, особливо на вході з кадилом, Євангелієм, чи Чесними Дарами, на великому вході, під час читань та під час інших важливих моментів богослужіння. Увійшовши до храму, не оглядаємося і не розглядаємо навколишніх людей, а намагаємося зосередитися на богослужінні. Під час коротких пауз у відправах радять молитися «Ісусову молитву»: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного», щоб не відволікатися сторонніми думками і огляданням присутніх.

Не дозволено переходити через храм між тетраподом і іконостасом. Проходячи храмом під час богослужіння, не оглядаємось і не розглядаємо його убранства, для цього є час поза богослужінням. Храм - це Божий дім, в якому не можна поводитися, як у музеї, проходжуватися із руками в кишенях чи заклавши їх за спину. Щодо цього хтось слушно зауважив: «Не тільки ти дивишся на зображеного на іконі, а й Він дивиться на тебе...».

на початок


Чи можемо вважати, що виконали обов’язок участі в недільній літургії, якщо ми запізнилися?

У храм завжди приходять до початку богослужіння. Запізнюючись, ми, часом навіть не замислюючись, зневажаємо те, що відбувається в церкві. Бо, наприклад, коли йдемо на зустріч із важливою для нас особою, то приходимо заздалегідь, щоб у жодному разі не запізнитися. Тож як можемо легковажно ставитися до зустріч із самим Господом, що сходить на престол нашого храму під час кожної літургії?

Звичайно, трапляються всілякі обставини, які можуть нам перешкодити прийти на початок богослужіння, але немає жодного виправдання для постійних запізнень чи навіть передбачуваного приходу в храм через пів години після початку літургії.

Щоб уникати запізнень, слід заздалегідь довідатися про розклад богослужень, який зазвичай оголошують у храмі, ще напередодні (або вивішують на дошці оголошень). Особливо треба слідкувати за розкладом богослужінь у передсвяткові й святкові дні, бо в ньому можуть відбутися зміни.

Якщо вже трапилось, що ми запізнилися, то треба увійти так, аби не перешкодити молитві інших. Не слід протискатися до тетраподу для цілування ікони, запалення свічок чи до передньої частини храму, якщо при цьому ми розштовхуватимемо інших людей; краще просто зупинитися там, де вільно. Якщо, запізнившись, входимо у храм, коли читають Євангеліє чи під час співу «Ми херувимів...», «Вірую», освячення євхаристій- них Дарів, «Отче наш» та ін. важливих частин богослужіння, то потрібно зупинитися на вході, дочекатися закінчення цих частин і аж тоді заходити.

Видається некоректно чітко зазначати фрагмент з літургії, від якого можна вважати, що обов’язок участи в недільному богослуженні виконано, коли ми запізнилися. Якщо із якихось поважних обставин ми запізнилися, хоча й мали намір прийти вчасно, то можемо вважати недільний обов’язок виконаним. Звісно, це не може стати нормою, бо і «літургія Слова» з читанням уривків Святого Письма, яку звершуємо на початку відправи, і «літургія жертви», на якій приноситься безкровна жертва, становлять невід’ємну цілість. Таким чином, не можна на власний розсуд «скорочувати» літургії, і якщо ми увійшли до храму під час херувимської пісні, то, напевно, варто задуматися, чи слід приступати до причастя на цій літургії. Зрештою, у містах здебільшого є можливість піти в інший храм, щоб встигнути до початку відправи.

на початок


Як молитись, увійшовши в храм?

Увійшовши до храму перед богослужінням, тихо проказуємо свої приватні молитви. Традиційно вживають молитви, подані у молитовниках, чи інші молитви, які знаємо. Якщо ми прийшли на літургію, то можемо молитися молитви приготування до причастя.

Запізнившись на початок богослужіння, приватних молитов не мовимо, а приєднуємося до спільної церковної молитви. Дехто радить проказувати приватні молитви по дорозі до храму (якщо запізнюємося).

У храмі ми не глядачі, а учасники відправи, тому співаємо разом з усіма, особливо загальновідомі тексти: «Святий Боже», «Вірую», «Отче наш» тощо. Не слід, однак, повторювати вголос тих слів, які має промовляти лише священик. Богослужіння має форму діалогу, в якому одні молитви призначені лише для священнослужителів, а інші - для усієї зібраної громади.

Під час богослужіння приватних молитов не промовляємо, ані не читаємо з молитовників інших текстів, окрім тих, які проспівують співці, чи хор. Перебуваючи в храмі на спільній молитві, не варто виявляти занепокоєння, якщо священнослужителі, чи співці допустяться якоїсь неточності. Краще пригадати власні прогріхи й просити за них прощення у Господа. Коли зауважуємо особу, що не знає, як поводитися у храмі, то не осуджуймо її і не повчаймо поспішно. Якщо треба, то можна допомогти доброзичливою порадою, а зауваження слід робити лише тим, хто брутально порушує благочестя спільної молитви.

на початок


А щодо місця у храмі?

Зайшовши до храму і поцілувавши ікону на тетраподі, зупиняємося на вільному місці у храмі, де забажаємо; у храмі немає чийогось приватного місця, тому кожна людина є вільна вибирати місце для молитви, де хоче;

Добре було б, щоби люди, які приходять відразу займали перші місця, а відтак інші до кінця храму;

Не вільно у храмі «займати» місця, як у кінотеатрі чи клубі для когось;

Не вільно ходити по храмі з одного місця на інше, щоб не розсіювати уваги інших;

Не ставайте близько до місця для сповіді, даючи таким чином, можливість іншим вільно посповідатися;

Не звертайте ніколи свій погляд на сповідників - хто і коли пішов до святої сповіді це не наша справа. Наш погляд у храмі повинен бути звернений до престолу, іконостасу.

Щодо розмов?

У храмі негарно розмовляти між собою; не спонукайте інших це робити, коментуючи чи задаючи запитання; не коментуймо хід відправи чи проповідь священика, а радше її уважно слухаймо та розважаймо; якщо нам щось не зрозуміло, то після відправи підійдіть до священика і запитайте його про це.

Для кращої молитви ми повинні зосередитися і всю свою увагу скеровувати на Господа Бога через споглядання ікон і розважання над святими речами.

Щоби не потрапляти у спокусу розмовляти - варто носити з собою молитовник і, навіть, знаючи відправу на пам’ять, слідкувати за книжечкою і співати, беручи таким чином, активну участь.

Маючи з Вами дитину, старайтеся подбати, щоби дитина не заважала іншим людям молитися; дитину треба тримати біля себе і, коли капризує, взяти її на руки і прогулятися вкінці храму чи на вулиці; не переживайте, як Вам щось не вдасться, дитину все ж-таки беріть з собою до храму; однак варто навчити дітей, що храм то не місце ігор, але місце молитви.

Старайтеся уважно вислухати читання апостола, Євангеліє і проповідь; ввечері перевірте себе, чи запам’ятали яке було Євангеліє і про що говорив священик.

на початок


Діти в храмі

Якщо з нами у храмі перебувають діти, то пам’ятаймо, що час їх присутности в церкві має бути співмірний з їхніми можливостями зосереджуватися. Батьки мають пильнувати, щоб їхні діти поводилися належним чином: не шуміли, не бавилися, а привчалися благоговійного ставлення до святині та знали, якою має бути поведінка в храмі. Якщо діти мусять залишити церкву, то мають перехреститися і вийти, не привертаючи уваги. В деяких випадках треба самому їх вивести. Якщо мала дитина у храмі розплачеться, то одразу треба разом із нею вийти назовні. Дітям у церкві не дають нічого їсти, за винятком антидора або благословенного хліба на всенічній.

на початок


Коли і як запалюємо свічки

Свічки (офірки) в храмі перед іконами ставимо так, щоб не перешкоджати іншим вірним молитися. Свічки варто придбати ще перед початком богослужіння і покласти їх на свічник, а на початку відправи хтось один їх засвічує. Так можна буде уникнути метушні довкола свічників та ходіння по храму, яке відволікає увагу інших молільників. Запалені свічки - це наша жертва за померлих, чи за тих, що потребують особливої Божої опіки. Некоректно дозволяти нашим дітям бавитися біля свічників, гасячи чи запалюючи свічки, бо у такий спосіб перетворюємо сакральне дійство на розвагу (попри небезпеку для дітей попектися вогнем).

Перед тим, як ставити свічки, треба переконатися у відповідності моменту богослужіння, бо на деяких частинах відправи не дозволено переходити через храм, ставити свічки, цілувати ікони на тетраподі тощо. Йдеться про такі складові богослужіння:

на літургії під час читання Апостола і Євангелія, під час херувимської пісні, після виголосу «Станьмо побожно...», під час причащання; на ін. богослужіннях: під час шестипсалмія утрені (коли гасять світло), на літії, коли відбувається кадіння усього храму, під час читань тощо.

Збираючись до храму, варто заздалегідь приготувати гроші для пожертв і свічок, подати поминальні записки, щоб під час відправи не порушувати порядку і нікому не заважати. Полишати храм до закінчення відправи без невідкладної потреби не можна. Проповідь після Євангелія це не «перерва» в літургії, тому з храму в цей час не виходять, бо це вияв неповаги до Божого Слова, яке пояснює проповідник. Не можна покидати храм, коли на літургії виголошено: «Двері, двері, в премудрості будьмо уважні». Дев’яте апостольське правило з цього приводу приписує церковне покарання. Оскільки запізнення на богослужіння є неповагою до церковної служби, то й передчасний вихід з церкви не є чимось іншим. «Забігання» до церкви лише «поставити свічку», як правило, свідчить про нерозуміння сути християнської молитви і намагання замінити її зовнішніми практиками, що нагадують поганські.

На закінчення богослужіння потрібно тричі перехреститися і вклонитися до царських дверей. При виході з храму промовляємо ті ж молитви, що й при вході.

на початок


Знак хреста, поклони й інші молитовні жести та постави

Хрестимося і робимо поклони однозгідно з усіма богомольцями. Тобто у той самий час і спосіб, без поспіху і з належним благоговінням.

Хрестимось так: з’єднуємо три пучки правої руки (знак рівности Пресвятої Тройці) і торкаємося ними чола (щоб Господь освятив наш розум), промовляючи: «Бо ім’я Отця», потім грудей (щоб Господь освятив наше серце), кажучи: «і Сина», далі - правого плеча зі словами: «і Святого Духа», й завершуємо на лівому плечі (щоб Господь освятив наші сили), кажучи: «Амінь». Опустивши руку, вклоняємось.

Хрестяться без поспіху, обов’язково торкаючись відповідних частин тіла. Хрестячись недбало, виражаємо неповагу до Господа, бо хресне знамення має на меті нагадувати нам про хресну смерть Ісуса Христа, якою ми були відкуплені для вічного життя.

Хрестяться також, промовляючи інші молитовні формули, як напр., «Святий Боже, святий Кріпкий...», «Господи, помилуй», «Пресвята Богородице, спаси нас», «Прийдіте, поклонімся Цареві нашому - Богу...». Поширеним є також звичай хреститися на «Алилуя, алилуя, алилуя! Слава Тобі, Боже!»; під час митаревої молитви на «Боже, милостивий будь мені, грішному» та «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царстві Твоїм». Щодо хресного знаку на «Мир всім», то існують дві традиції, одна з яких передбачає на цьому виголосі лише схиляння голови. Відмінність існує і в тому, що в деяких церквах прийнято хреститися на кожне «Господи, помилуй» та «Подай, Господи».

Хрестимось тоді, коли священик благословляє Євангелієм, чашею, чи іконою. Коли священик благословляє рукою, кадить людей, а єпископ благословляє свічками, то вірні не хрестяться, лише схиляють голови. В деяких церквах однак хрестяться і на благословення рукою.

Перехрестившись, робимо поклони на знак покори перед Господом. Поклони бувають малі (поясні) і великі (земні).

При поясному поклоні нахиляємось до пояса, не згинаючи колін, майже торкаючись правою рукою землі. Земний поклін чинимо, ставши на коліна і торкнувшись головою землі.

Без поклонів хрестимось: на утрені, всенічній у середині шестипсалмія на «Алилуя» (три рази);

при виголошенні слів «Силою Чесного і Животворящого Хреста...»;

на початку читання Святих Писань (Апостола [якщо є звичай хреститись], Євангелій, старозавітніх читань [парамій]);

при відпустах на словах: «Христос, істинний Бог наш....», «... святих, що їх пам’ять світло звершуємо».

З поясним поклоном хрестимось: при вході і виході з храму (тричі); переходячи храм навпроти іконостасу;

перед початком кожного богослужіння (тричі);

на єктеніях після кожного прохання, на словах «Господи, помилуй» чи «Подай, Господи» (якщо є звичай хреститись); при виголошенні прослави Пресвятій Тройці, при виголошенні слів «Прийміть, споживайте...», «Пийте з неї всі...», «Твоє від Твоїх...» та «Святеє святим»;

тоді, коли священнослужитель виголошує молитви зі словами: «...голови ваші Господеві приклоніть», «...поклонімся», «... припадім» і т. п.;

на словах «Алилуя», «Святий Боже...» і після слів «Слава Тобі, Христе Боже, уповання наше;

на початку великого славослів’я («Слава во вишніх Богу...»), після слів «Слава Тобі, що показав нам світло», «Сподоби, Господи ...», після співу першої половини «Ми херувимів...»;

після читання Євангелія під час співу «Слава Тобі, Господи, слава Тобі».

Усі ці приклади вживання хресного знамення у деяких регіонах можуть бути відмінними, оскільки щодо цього немає єдиних церковних приписів.

на початок


Коліноприклоніння

Постава навколішки означає покаяння, прохання прощення, тому не клякають в суботу, в неділю та в празники, коли радість перебування з воскреслим Спасителем не сумісна з постом і покаянням. Хоч у нашому обряді не прийнято на спільному богослужінні ставати на коліна (за винятком кількох випадків), однак існує традиція клякати у певні моменти літургії. Це допускається у будні дні, тоді клякають після виголошення: «Подякуємо Господеві...» і до «Тебе оспівуємо». У неділю, дванадесяті празники, від Різдва до Богоявлення та в пасхальний період (до П’ятдесятниці) коліноприклоніння не практикують.

У деяких парафіях побутують інші звичаї щодо коліноприклонінь, які не у всьому відповідають викладеному тут.

на початок


Цілування ікон та інших святощів

До ікон та інших святощів прикладаємося (цілуємо) або до початку богослужіння, або після його закінчення. Пам’ятаймо, що неприпустимо прикладатися до святощів із нафарбованими вустами. Зображення на іконах цілуємо не в лики (обличчя), а в руки, плащаницю цілуємо в зображені на ній Христові рани. Підходячи до цілування святощів, бажано залишити (під чиїмсь наглядом) парасолі, торбини тощо. Перед тим, як прикластися до ікони, роблять два поясних поклони і з хресним знаменням, а опісля один також із хресним знаменням. Якщо ми підходимо до священика чи єпископа, який благословляє, чи помазує освяченим єлеєм (мирує), то третій поклін робимо після приймання благословення, чи помазання.

на початок


Сповідь

Перед сповіддю вдома проводимо іспит совісті: аналізуємо свою поведінку від часу останньої сповіді, зіставляємо її з наукою Святої Церкви, викладеною в заповідях Божих Мойсееві, євангельських заповідях, заповідях церковних, виявляємо вчинені гріхи, збуджуємо в душі біль за втратою чистоти й постанову виправитися. Корисно переглянути стосунки з кожним ближнім, типовий перебіг дня, загальний дух свого життя, внутрішній стан під час хвороб, спокус, важких обставин.

До храму приходимо завчасно. Молимося перед сповіддю разом із священиком, потім підходимо до нього по черзі, хрестимося, стаємо навколішки, кладемо два пальці правої руки на Євангеліє, як до присяги, й сповідаємося. Спочатку говоримо, коли були на сповіді востаннє, потім перелічуємо вчинені відтоді гріхи, каємося в них, обіцяємо виправитися й просимо покути. Коли священик подасть розрішення, цілуємо хрест і Євангеліє, підводимося, хрестимося, відходимо й читаємо молитви, визначені за покуту.

на початок


Причастя

Прагнемо причащатися якнайчастіше, хоч і кожної неділі. Перед тим хоча б три дні треба постити, посилено молитися. Напередодні необхідно бути на вечірні, вичитати канон перед причастям і від півночі тримати євхаристійний піст: нічого не їсти і не пити, а хто палить цигарки - утриматися від куріння. Вранці прочитуються молитви перед причастям, причасник сповідається в гріхах і дістає від священика розгрішення. Коли священик виходить із Святою Чашею, причасники разом із ним читають уголос молитви “Вірую, Господи, і визнаю”, “Вечері Твоєї тайної” ,“Нехай не на суд”. Потім підходять по черзі до Святої Чаші, тримаючи руки складеними на грудях навхрест. Кожен називає своє ім’я, побожно приймає Святі Дари, цілує Чашу й відходить, радісно переживаючи таїнственне єднання з Христом. Мовчки споживаються теплота й антидор. Після відпусту вичитуються молитви по причасті. Класти земні поклони й цілувати благословляючу руку в цей день не можна.

на початок


Як потрібно поводитися в часі Причастя?

Коли прийшов час Святого Причастя і священик виголосив слова: «Зі страхом Божим і вірою приступіть», заздалегідь робимо на собі знак святого хреста і, склавши руки хрестоподібно на грудях, підходимо до священика за чашею;

Можемо назвати своє ім’я;

Широко відкриваємо уста та відхиляємо голову назад, при цьому не закриваючи очей, щоб не похитнутися і, щоб священик не опустив святих Тайн;

Уста можемо закривати після того, коли священик забере ложечку з уст; ложечку в жодному разі не можна облизувати; Святі тайни потрібно споживати відразу;

Якщо є потреба, можна скористатися рушничком, що його тримає священик, і витерти уста;

Не можна торкатися чаші руками і цілувати руку священика;

До і після причастя не цілуємо ікон на тетраподі, це робимо, коли входимо чи виходимо з храму;

Після того як ми запричастилися, відходимо і відчитуємо подячні молитви або співаємо зі всіма; не дозвольмо собі розмовляти з іншими, в той час, коли інші приймають Причастя.

на початок


Після відправи

Старайтеся вислухати оголошення, які дає священик, тому що вони можуть бути насправді дуже важливими;

Старайтеся знайти кілька хвилин на приватну молитву і подяку Богові;

Вийшовши з храму, старайтеся знайти час на спілкування з іншими парафіянами;

Якщо Ви можете, запропонуйте священику вашу допомогу - прибрати храм, замінити квіти, попрати церковні речі (скатертини, рушнички, священичий літургійний одяг) та інше, як вам підкаже Ваше щире серце;

Підтримуйте ініціативи священика щодо пасторальної діяльності на парафії (катехизацій, паломництв, таборів);

Ви також можете пожертвувати гроші на олію для свічок, на вино і просфори на Святу Літургію та інші церковні речі для храму;

Коли Ви маєте бажання щось придбати до храму, обов’язково порадьтеся зі священиком; в жодному разі не купуйте «на свій смак» речей до храму.

на початок


Поминання родичів і знайомих

Вранці, коли правиться Свята Літургія (Служба Божа), священик на проскомидїї виймає з просфор часточки з молитвою за здоров’я живих і вічний спокій померлих. Імена тих, хто поминається на Службі Божій, виголошуються на єктеніях. Щоб пом’янути родичів і знайомих, подаємо їхні імена в граматці (поминальній книжці), або на окремих записках “За здоров’я” та “За упокій”. Разом з цим кладемо до карнавки (скриньки для пожертв) грошову пожертву на потреби Божого храму. На подяку Богові за вчинене нам добро, або на якесь прохання, за недужих, подорожніх, воїнів, учнів тощо замовляються молебні до Спасителя, Богородиці, святих покровителів. За спокій душ померлих відправляються панахиди. Замовляти молебень або панахиду треба перед початком богослужіння безпосередньо в священика, або в когось із церковного причету. На панахиду приносять і кладуть на спеціальному столику коливо (варене зерно), хліб, мед, цукор, або інші солодощі. Разом з цим до карнавки (скриньки для пожертв) кладемо грошову пожертву на потреби Божого храму.

на початок


Життєві поради

Якщо побачимо нову людину у храмі, яка не знає як повестися, підійдіть до неї і тихо запитайте, чи їй не потрібна допомога; зробіть все, щоб та людина ще мала бажання до нас повернутися, переконавшись, що наші парафіяни уважні одні до одних і готові допомогти;

Добре би було, як би Ви мали записаний телефон священика і у випадку якоїсь потреби чи запитання, можете вільно зателефонувати і запитати про ті речі, які Вам незрозумілі;

Якщо Ви маєте якісь труднощі зі здоров’ям, подбайте про відповідні ліки; коли вам стає погано, обов’язково попросіть допомогу у ближнього.

на початок


Шануймо духовенство, як своїх отців духовних

Благословення від архиєрея або священика береться так: вірний, підходячи до архиєрея або священика, не хреститься, складає перед собою долоні, права долоня наверх, і трохи нахиляє голову. Архиєрєй або священик поблагословивши, кладе свою правицю на долоню вірного, а вірний нахиляється і цілує її.

У всьому світі з найдавнішого часу заведено 5 заповідь пошани до батька і матері: «Шануй батька свого і матір свою», і такою пошаною в усіх народів прийнято цілування руки.

Єпископ чи священик - це отець наш духовний, отець нашої душі, а тому і їм належиться ще більша пошана від духовних дітей їхніх. Ісус Христос наказав: «Хто слухає вас (апостолів, а тим самим єпископів і священиків) — Мене слухає, хто ж по- горджує вами — погорджує Мною, хто ж погорджує Мною — погорджує тим, Хто послав Мене». І апостол Павло наказав: «Священики, що добре пильнують, нехай будуть гідні подвійної честі», а також: «Слухайтеся ваших наставників та коріться, - вони бо пильнують душ ваших, як ті, що мають здати справу». Ось тому стародавні Апостольські Постанови наказують завжди шанувати своїх духовних отців, «бо вони прийняли від Бога владу життя і смерти, владу судити грішників і осуджувати їх, а хто кається, розрішати від гріхів і вертати до життя».

Кожен священик - це наш отець духовний, а ми його діти. Тому і звертаємося до нього: «Отче». Така висока пошана духовним особам відома в Україні з найдавнішого часу, і стала щироукраїнським звичаєм. Отже, хто шанує єпископа, чи священика, той виконує Божу Заповідь. Наш князь Володимир Мономах (+1125 р.) у своїй Науці дітям навчає: «Шануйте єпископів, священиків і ігуменів, і з любов’ю приймайте від них благословення».

Належна пошана духовенства сильно розбудовує громаду, - вона сіє послух, а з того зростає згода, любов та братська пошана між усіма вірними.

на початок


Слово отця нашого Іоана Златоустого про пошану духовенства

Великий Отець і Учитель Церкви Христової IV віку, знаменитий проповідник свого часу, автор Святої Літургії, яку ми правимо і тепер, Патріарх Константинопольський Іоан Золотоустий (+407 р.) багато працював для піднесення Церкви Божої. І він завжди навчав, щоб усі щиро почитали Христове Духовенство, - єпископів, священиків та дияконів.

Ігнатій Богословець наказує про єпископів, кажучи: «Уважайте на себе, щоб і Бог ваші душі прийняв і спас вас. Хто кориться єпископам і священикам, слугам Церкви, той і долю буде мати з ними в Бозі. Дух наказує мені, так промовляючи: Без єпископа нічого не робіть. І де буде єпископ, там появиться багато доброго. А де назветься Христос, там збирається і Соборна Церква»

Не там, де захотять, пасуться стада овець, але там, де поставлять їх пастирі. А остаток поза стадом і пастирем порозхоплює звірина і пожере. Для Господа це добро, щоб почитати Спасителя, - хто почитає Спасителя, того й Бог почитає. А робити щось без єпископа, - не добре це діло. Священиків треба слухати, як апостолів Христових. Треба шанувати і дияконів, тобто служителів Таїнств Христових, бо вони служать Божим Церквам. Тому почитайте служителя Церкви як батька, а єпископа - як Самого Христа, а священиків - як союзників апостолів, бо без них Церква не освячується.

Хто береже Закон Божий, той слухається оцього слова: «Усе, що скаже тобі священик, зроби, не відхиляючись від сказаного ані вліво, ані вправо. Та людина, що зневажить священика, і не послухається його, заслуговує на осудження».

Говорить пророк Малахія: «Бережи сказані священичі слова, шукай від уст його розуму і закону, бо він вісник Бога Вседержителя, і він у світі виправляє і багатьох відвертає від неправди». І інший говорить: «Усією душею своєю почитай Господа, і свя-щеникам Його честь віддавай. І всією силою своєю люби свого Сотворителя, а слуг Його не покидай. Бійся Бога, і священика почитай».

А Павло до Тимофія пише так: «Священики, які добре пильнують, заслуговують подвійної честі». І знову говорить Закон: «Священики освячені Господом Богом, і вони приносять за тебе нашому Богові жертви і дари, і вони освячені». І знову каже Господь до Аарона: «Говори до слуг Моїх у Храмі Завіту, і вони приймуть гріхи своїх людей». І Ісая каже: «Ви священики, називаєтеся слугами Божими». І Єремія говорить: «Звеличу і напою душу священика».

Тож благаємо вас браття, - знайте працівників ваших і любіть їх. Добре улюблені мої, щоб ви почитали священиків, як друзів Божих, яких вибрав і прославив Господь. Ніде в Писанні не сказано, щоб противитися священикові, бо хто противиться, той осуджений буде. Бо написано: «Старшому між людьми своїми не говорити зла». І Господь, Великий Начальник над священиками, каже: «Хто вас приймає, - приймає Мене, хто ж приймає Мене - приймає Того, Хто послав Мене. Хто приймає Пророка, як Пророка, той дістане заплату пророчу, хто ж приймає Праведника, той дістане заплату праведничу».

на початок


Велике значення Церкви

Церква - це наша Рідна Мати, яка завжди по-материнськи потішить і розрадить нас, своїх рідних дітей. Тільки не стидаймося відкрито понести до неї всі наші печалі, всі наші недостачі.

Церква - це наша досмертна Божа школа, яку проходимо ми всі. Церква навчає нас чеснотного життя, яке одне провадить до правдивого щастя на цій землі, і до вічного спасіння у віці наступному. Церква кожного свого вірного перетворює в повновартісну людину. Більше того, - вона перетворює нас на синів Божих, тобто робить з людини найвище створіння, Образом і Подобою близьке до свого Сотворителя. Правда людська є мінлива і непостійна. І тільки Церква навчає нас правди Божої, - вічної і незмінної. Без сонця і повітря не виросте рослина, а без Церкви не виросте правдива людина,- животворяще сонце, що виплекує з людини чеснотного сина Божого.

Церква - віковічна, і ніколи не спинить своєї Богом даної праці. Доки існуватиме світ, доти існуватиме і Церква Божа, і буде вічно навчати людей про найвищі чесноти, і буде вічно кликати їх до Правди Божої, - до обоження, як нашої цілі життя на цьому світі.

Церква - це наша національна школа, яка навчає нас бути правдивими синами свого народу. Бо кожний вірний мусить правдиво знати і належно виконувати і все своє рідне, а цього найбільше навчить тільки рідна Церква. І тому велике значення Церкви на чужині, коли ми живемо серед чужого народу, - вона надає нам почуття гідності, вона навчає нас бути правдивими громадянами своєї держави і вірними синами своєї нації.

Отже, - у Церкві наше спасіння, у Церкві наша сила, у Церкві наше щастя. Будуть минати віки, а Церква Божа зостанеться вічною, - учителькою Вічної Божої Правди та порадницею кожному.

на початок


Пастирське повчання до всіх батьків і матерів

Кожен батько і кожна мати мають великий обов’язок свого життя навчити і привчити своїх дітей ходити до Церкви. Чого навчимо своїх дітей ще замолоду найперше ми самі, те й понесуть вони в життя. І це той наш обов’язок, за який будемо відповідати перед Самим Господом Богом, і завжди відповідаємо перед своїм сумлінням.

І кожен батько, чи мати, навчаючи дітей своїх ходити до Церкви, вже тим самим дає їм найпотрібнішу освіту і робить із них повновартісних людей. І велика честь тим батькам, які виховують свою родину на родину церковну. І найперше мати мусить зайнятися релігійним вихованням своєї дитини, - навчити її молитов і привчити до них, привчити ходити до Церкви. І як добре, і як корисно буде, коли кожен батько чи мати, за вільного часу, особливо в неділю, перечитає Божу науку своїм дітям, - бо саме батько і мати є найперші вчителі своїх дітей. І вони перші зобов’язані навчити своїх дітей, як належить поводитися в Божому Храмі. Діти, ставши дорослими, сторицею відплатять за це своїм батькам.

А окрім цього, дорогі батьки і матері, - говоріть у хаті зі своїми дітьми тільки рідною українською мовою. Це ваш святий обов’язок навчити дітей своєї української мови. А знання української мови для українського народу - величезне. Мова - то серце народу: гине мова - гине і народ. Хто цурається української мови, той у саме серце ранить український народ.

І коли всі українці будуть правдивими вірними синами своєї Церкви, і крім того будуть національно свідомими українцями, то український народ буде святий у свого Господа Бога, і буде поважний і сильний серед інших народів.

І тоді «будуть милості Великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа зо всіма вами». Амінь.

на початок